Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Орієнтирів у неї було кілька. Найголовніший — свіжість могил. На старих секторах, де небіжчики спочивали вже рік і більше, на гробиках виростали надгробки й пам’ятники. В одних місцях бовваніли солідні монументи, деінде споруди тріскалися й заглиблювалися в землю, услід за мерцями. Тома пошукала очима ділянки, де земля ще не встигла всохнути після скопування, вінки над надгробками ще не встигли вицвісти. Але й таких секторів було чимало. Вона рушила вздовж них прямою заасфальтованою алеєю. Вітер дув просто в обличчя, здіймав куряву, сипав піском в очі, зривав одежу, примушував мружитися. Тома вперто йшла вперед.

Нарешті одна з ділянок здалася їй знайомою — вона впізнала єврейську тумбу по сусідству з могилою діда, рушила вглиб, переступаючи через буйну рослинність, і нарешті опинилася поруч із хрестом, що означував місце останнього прихистку рідної їй колись істоти. Поклала квіти на насип, поруч із вінками, яким спробувала дати лад. Сіла навпочіпки, спробувала уявити собі діда та побалакати з ним так, наче він живий. Однак нічого не виходило. Вітер уперто пронизував мізки, сонце крізь чорний берет пропікало голову. Нічого не хотілося. Вона встала, зробила кілька кроків праворуч й опинилася перед могилкою чоловіка — ще охайною і чистенькою. Хрест, однак, уже встигли обгадити ворони, які цього разу сиділи на одному зі слупів і бентежно вишукували чергову жертву — якнайсвіжішого пофарбування хрест, щоб їхній послід на ньому виглядав якнайконтрастніше.

Тома схилилася до фотокартки, із якої до неї та інших крізь смерть усміхалося обличчя небіжчика. Але воно було якимось кам’яним і мертвим, як він. Уже давно мертвим… Вона недбало поклала квіти, підвелася. У голові від довгого сидіння навпочіпки запаморочилося… Зітхнула й уже хотіла, було, забиратися геть, думаючи про непотрібність свого сюди навідування, коли раптом згадала, що слід запалити свічки. Вийняла надламані шматки воску з кишені, обережно розгорнула хустку, у якій те зберігала, але в неї не виявилося ні сірників, ні запальнички. Озирнулася в пошуках людей, але довкола не було майже нікого, хто б викликав у неї довіру. Надто засмучені або надто байдужі обличчя. Радісні усмішки якихось дітей, що бавляться на могилі дідуся… Вона подивилася крізь огорожу на поле, далі — на летовище, зітхнула. Раптом у полі зору опинився чоловік років сорока, вродливий, із пишними, пещеними вусами, злегка неголений. Піддавшись миттєвому замилуванню цими вусами, рушила до нього. Зробила кілька кроків, потім спантеличено спинилася: що ж це я? навіщо? і чому саме до нього? Однак, переконавши себе, що свічки таки треба запалити, а для цього, безумовно, необхідні сірники, вона вже рішучіше закрокувала повз порослі кропивою могили до власника вусів…

До чоловіка залишалося кілька кроків, коли він, відчувши, що на нього хтось дивиться, підвів голову й втупився в Тамару своїм якимось імлистим поглядом. Його карі очі мімікрійно переливалися на сонці, він примружувався, немов слабозрячий. Чоловік придивлявся до Томи, наче до давньої знайомої, що її трохи збентежило.

— Я перепрошую, — вдруге за кілька хвилин почервоніла вона. — Я… у мене тут чоловік і дід… дідусь, тобто… От, і мені потрібні сірники, якщо ваша ласка… Якщо вони у вас, звісно, є. .. — чоловік продовжував пильно вивчати Тому, від чого вона ще більше зашарілася, подивилася на аеропорт і для чогось додала: — Я поверну, обов’язково.

— Прошу, — якось так лагідно простягнув він їй руку з запальничкою, що вона здригнулася. Передаючи предмет із рук до рук, він ледь помітно погладив її долоню самим тільки краєчком пальця — професійний жест досвідченого ловеласа.

Коли йшла назад, до своїх могил, у неї тремтіли ноги, вона шпорталася, відчуваючи на спині цей важкий чоловічий погляд й усмішку з-під пишних шевченківських вусів.

Свічки довго не займалися, вітер, немов знущаючись, задував полум’я запальнички, зривав його з фітиля. Нарешті вона дочекалася кількасекундного затишшя, шаркнула кременем і, не чекаючи чергового пориву, почала швидко-швидко бубоніти якоїсь із молитов.

Із другою свічкою було важче. Вона вперто не займалася, крім того, здається, щось пошкодилося в запальничці. Тома знервовано терла великим пальцем до коліщатка й натискала на важіль, однак вогник не спалахував. У кращому разі свистів газ. Вона непомітно для себе почала бавитися з цією ще маловідомою для неї іграшкою — у дитинстві забавок у неї практично не було, казок ніхто не розповідав, тож надолужувала згаяне вона вже згодом — в університеті чи коли залишалася сама вдома. Тепер ця інфантильність прохопилася тут — попри відкритість простору, вона відчулася тут самотньою та водночас ув’язненою. Раптом позаду стало чути чиїсь кроки — вони скрадливо шурхотіли по гравію доріжки. Тома рвучко озирнулася — до неї підходив вусань й усміхався. Він вибачливо розвів руками — вони в нього були довгі й великі, із міцними широкими долонями.