Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Вона довго вибирала квіти — суботній ринок цвів, як оранжерея, — пекучі пластмасові пелюстки відвертали увагу від бляклих неповноцінних «живих» квітів. Вона минала ромашки, айстри, тюльпани, гвоздики, рожі, лілії, минала цілі колонії невідомих їй рослин, утікала від яскравих кольорів, бо боялася їхньої надмірної життєвості, що, на її думку, не пасувала б цвинтарю, компрометувала її, звинувачувала в недостатній жалобності, свідчила б проти неї на суді мертвяків проти живих.

Нарешті вона визначилася — купила в непоказної жіночки в сірій куртці та сірій хустці непоказні сірі «цвіточки» за кілька сірих монет. Зайшла в автобус, присіла біля вікна, потім підвелася, щоб звільнити місце морщинистій бабульці зі смердючим кошиком, яка, очевидно, поверталася з базарних торгів додому — у приміське село, поруч із яким містилося кладовище. Автобус — старий Ікарус — поволі пікся під весняним сонцем, очікуючи всіх, хто бажає відвідати царство мертвих, — а таких із кожною хвилиною ставало все більше, вони потроху скупчувалися біля дверцят, наповнювали своїм жалобним вбранням і постпохоронними настроями салон, їхнє чорноколірне шепотіння повзло поміж убогих букетиків із парною кількістю квітів, виривалося крізь прочинені дверцята, під якими докурювали останні сигарети кілька чоловіків у пом’ятих піджаках. Від цих людей, які раптово віднаходили серед натовпу знайомих, віяло дивовижним спокоєм і впокореністю, вони утворювали якесь товариство, що його однозначно поєднувала смерть. Тома жахнулася того, що вона і тут залишається самотньою — її ніхто не знав, не впізнавав, не гукав радісно. Вона обернулася на чиїсь схлипи — позад неї беземоційно, методично плакала жінка невизначеного віку — її вроду приховували чорні блузка, хустка та довга спідниця. Почервонілі очі жінка намагалася приховати сонцезахисними окулярами, однак сльози витікали з-під лінз, розтікалися канавками зморщок, тонули в кутиках уст. Тома, заворожено стежачи за жінкою, краєчком ока зафіксувала, як та на якусь мить прочинила рот, висолопила язика й злизала сльози — наче ковтнула щось смачне. Кров, скажімо, — чомусь подумала Тома й здригнулася. Автобус нарешті зітхнув дверима й поволі рушив, важко розхитуючись на поворотах. Тома втупилася у свої безсмертники й уже ні на кого не звертала уваги аж до кінця подорожі…

За іржавою дротяною огорожею, що відділяла кладовище від поля, сіріли гектари трави. Метрів за сто на північ починався ліс, тобто його залишки; та частина цвинтаря була болотистішою, однак чомусь вважалася елітарною, певно, через те, що в так званих центральних секторах, де колись ховали перших небіжчиків ще на початку XX століття, містилися склепи для родин місцевих польських аристократів — там навіть земля цінувалася більше, і забронювати кілька квадратних метрів для свого померлого родича у цій частині кладовища могли лише найбагатші. Виходить, що теза про рівність у смерті — чергова байка, якою для чогось утішають бідноту. У потойбіччі, як і в житті, своя ієрархія — не менш ница та несправедлива. Ще далі, праворуч від лісосмуги, у траві викреслювалася злітно-посадкова смуга аеродрому. Повітря над бетонним настилом згущувалося й витворювало якесь марево, полудневу фата-моргану. Літаки сюди, однак, уже давно не літали. Час від часу, перед наїздом якихось чиновників із військових відомств, озивалися лише винищувачі місцевого авіаполку, що починали цілодобово гуркотіти над містом, не даючи людям ні нормально спати, ні працювати. Однак і це швидко вщухало, оскільки комісія, як правило, навіть не перевіряла вміння пілотів літати, а обмежувалася звіркою деяких паперів, пиятикою з місцевими полковниками та генералами й відвідинами борделю.

Тома повільно плелася довгими «вулицями» міста мертвих, ніяк не пригадуючи точного розташування могил — тоді, коли відбувалися похорони, її привозив автобус і вона, природно, не зауважувала дороги. Тепер же довелося, полум’яніючи від сорому, шукати когось із працівників кладовища, щоб з’ясувати, де розташовується 86-ий сектор. Неголений дід у сорочці з закоченими по лікоть рукавами саме набирав у відро воду з цистерни. Над краником, із якого сочилася брудна цівка, висів клапоть паперу з написом: «Технічна рідина, не для внутрішнього вживання».

— Ви не підкажете, мені до вас порадили, де тут 86-ий сектор?.. — запинаючись, швидко випалила Тома.

Дід, не відводячи погляду від відра й цівки води, щось пробурмотів і махнув рукою кудись убік, немов не вказуючи напрям, а просто проганяючи дівчину. Тома не розчула відповіді, проте повторювати своє запитання не наважилася, а рушила кудись углиб, сподіваючись знайти серед цього лісу хрестів необхідний їй.