Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Я слухняно йду вслід.

— Отже, придивляйся до дірок у стінах, до відламаного тиньку. До нових страшних будинків, бачиш? Тобі все ще подобається?

— Так! — мало не кричу я.

Він регоче.

— Чекай. Зараз я знайду для тебе щось. Ось, дивись!

Він показує мені площу. Посередині якийсь жахливий пам’ятник зі стелою і двома фігурами (одна з кобзою, інша з цимбалами), що має символізувати об’єднання Сходу та Заходу; за ним — типовий, без смаку «Білий дім» — обласна адміністрація.

— Ну що, ще подобається? — зло запитує Віктор.

— Чому ні? Такого несмаку безліч. Ваш нічим не гірший! — чомусь хочу йому заперечити.

— Чекай. Дивись ще. Бачиш?

Я дивлюсь за його рукою. Там — блискучий лімузин, із якого виходить товстий потворний чоловік.

— Чиновник? — запитую.

— Губер, — коротко, крізь зуби цідить Віктор.

Слідом за пузанем виходить у смугастому піджаку вусань. Щось наполегливо каже. Третім виходить чоловік із бігборда — СТАБІЛЬНІСТЬ. Я придивляюся до лімузина й бачу замість номерів великий напис: «ЦАРЬ».

Раптом вони бачать Віктора й вусань сміється.

— От бля. Тільки не кажіть, хто ви, чому і звідки! — Віктор раптом із цинічного робиться дитячим.

Усі троє йдуть у наш бік.

— Вітя! — кричить вусань.

— Вікторе! — вторить йому губернатор.

Між нами метрів п’ятдесят, Віктор нещиро усміхається.

Усі троє тиснуть нам руки.

— Вітя, ти ж нє зря премію Гонгадзе получіл? — питає найхудіший, із вусиками.

— Ти ж з нами?! — продовжує він, хоча Віктор відвертається у мій бік.

— А ви? Хто ви? — питає вусань.

— Я? Я — це я.

— І я — я. Класний атвєт. Замьотано. Я — я. Хахахахахахха. — Він відкриває рот під вусами, а там — золоті зуби.

— Я чув про Стьопу, — відсуває мене Віктор.

— Да. Да. Ужасна історія, — золотозубий швидко хреститься, не забираючи з убличчя посмішку. — Така глупая смерть.

Губернатор суне в мій бік свою ліву руку — наче краб клешню. Хапає міцно. Натомість рука третього — кандидата з бігборда, — м’яка та слизька.

— Вітя, — чую я. — Всьо серйозно, думай.

Вони поволі сунуть у бік «Білого дому», ми — у протилежному напрямку. Віктор тримає мене під руку.

— Ну от, — каже він. — Ти вже теж забагато знаєш. Ти побачив нутро цього «Білого дому».

Його трем чую крізь рукав.

— Я хотів дізнатись про вбивство кандидата, я думав, ви… ти був у його штабі, — кажу я.

— Ти вже визначся, чого ти хочеш, — хапає мене за плече ще сильніше. — Правди взагалі чи про вбивство. І про яке з них?

— Я так розумію, їх було кілька? — питаю.

— Авжеж, кілька, — Віктор озирається, «Білий дім» далеко позаду. — Гаразд, я тобі розказував про Тому? То зараз вже мушу й про Терешкуна трохи додати…

— Тома вибралася на цвинтар десь за два тижні. Вона не могла би й собі самій пояснити, навіщо збирається в цю безглузду подорож до потойбіччя, однак солодкавість нічогонероблення вже надто втомила її. Не вистачало сил позбутися речей чоловіка — вона мало не заплакала біля старої джинсової куртки, у якій він зустрічав її ще за часів студентства — такий високий, незігнутий і веселий. Вона намагалася пригадати собі риси його обличчя — вигнуті брови, довгі й тонкі, жіночі вії, затуманений алкоголем погляд — ні, це не те, на початку він був інакший… Вона струсонула головою, наче відганяючи нав’язливий образ із набряклим животом, що одразу викликав зі шмаття спогадів інший труп — дідовий. Чоловік розпливався в її уяві, тонув у трясовині небуття, пожирався потворою часу. Вона спробувала відшукати в пам’яті, доки не пізно, що ж її в ньому приваблювало. Чоло? Високе, гладке, утяте над скронями трикутничками пишного волосся (коли він почав пити, воно стало крихким і подушка щоранку залишала їй від його тіла лише ворсинистий залишок, наче від вилинялого кота)?.. Запах? Запах молодого дужого тіла, який потім зметаморфозився у сморід передчасного розкладання?.. Музика, якої довкола нього було завжди доволі, навіть у смерті? Цей нестримний знервований блюз, що завивав, як самотній вовк у місячну ніч? Цей моцартівський реквієм, який, як він розповідав ще на початку їхніх зустрічей, слухав його батько в день смерті матері?..

Але не було вже нічого, геть нічого, навіть найкращі миттєвості, навіть його «я тебе люблю» спотворювалися хропінням і блюванням на кухонний стіл, жовтолицими колегами, що гучно матюкалися цілу ніч і, проспавши кілька хвилин під ранок, похмелялися розведеним спиртом і йшли в темінь, щоб за кілька днів повернутися галасливою компанією, неначе до себе додому. Вона втомилася, вона втомилася від нього й зараз почувала протиприродну полегкість від того, що його нема. Це страшно — тішитися самотності, тішитися тому, що мертвяк навідує тебе лише вночі у важких сумнівах, що каменем лягають на серце. Це страшно — жити в очікуванні, але вже без сподівання на краще, просто чекати невідь на що, просто виконувати якісь тяглі звичайні дії — чистити картоплю тупим ножем (він так довго обіцяв його загострити), терти до крові з пальців червоні буряки, дивитися у вікно на сусідських дітей (він казав, що ще не готовий стати батьком), які, вибравши серед себе найслабшого, починають спроквола його тлумити — спочатку словами, потім жестами, далі руками і, нарешті, розійшовшись (апетит розпалюється під час їжі?), ногами. До першої крові, до непритомності, до смерті…