Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Коли вона повернулася, то застала свого чоловіка п’яним вдрузки біля холодного дідусевого тіла. Дід розплющив очі й дивився кудись у стелю невидющим поглядом. Він ще дихав, але уривчасто і хрипів. Обличчя посиніло. Чоловік щось промямлив до Тамари, проте вона не слухала й не намагалася розібрати цього бурмотіння. Вона нахилилася до дідуся, уже й сама не знаючи, яка тут може бути рада… Дід, здавалося, упізнав онуку, принаймні десь далеко в глибині очей щось зблиснуло, поворухнулися м’язи обличчя… Потім погляд знову відлинув, сховався у вічність. Лише рот дідовий ще трохи тремтів, ніби він хотів промовити на прощання кілька слів. Але він уже був не тут. Тома впала в крісло, заплющила очі й чекала. Знову підійшла до діда, подумавши, що це, певно, украй важливо: бути при помираючому в останні миті його життя…

Приспіла швидка, лікар щось розпитував Тому, але вона була вже здатна лише хитати головою, відповідаючи на ті питання, які можна було ствердити чи заперечити. Вони виміряли пульс, лікар уже мав розмову із Борисом, і Тома раптом відчула напад ревнощів — це ж її дід, це ж вона віддає йому останню шану, то ж якого дідька він розмовляє з цим п’яним одороблом? Каже йому, певно, що, на жаль, нічого вже не можна зробити, що той зараз помре. Вони вже готові виписати свідоцтво про смерть, щоб довго не засиджуватися. Але вмирання триває інколи довго. Душа надто звикає до тіла, щоб так легко його залишити. Тома не йняла віри, вона не вірила у смерть, бо ще ніколи її не торкалася, не зустрічала…

— Він помер, — раптом повідомив лікар, обернувшись від тіла. — Мені дуже шкода, — додав за мить, спохопившись, що не сказав цього раніше, перед звісткою…

Ніч із мертвим тілом… Вона не може не спати й не може спати, бо чогось боїться. За вікном віє і виє вітер. Холоднеча і пустка, ніби після атомного бомбардування…

Потім ранок, після кількох хвилин дрімоти… Туман… Вона вже стоїть у якомусь кабінеті, бо їй потрібна довідка, що дозволяє вивіз тіла за межі міста. Дідусь хотів бути похованим вдома. Потрібно сповістити маму й тата, замовити машину… Хай би хоч батьки домовилися за цвинтар. Місцева бюрократія своїм рутинним непоспіхом переслідує людину навіть після смерті — контора, де видають дозволи, чомусь не працює, під дверима зібралася черга людей у чорному, Тому обступили жіночки, що схлипують і витирають очі мереживними чорними хустинками.

А дідове набрякле тіло тим часом лежить на її ліжку, де вона стільки разів спала голою, де кохалася з Борисом і тими кількома випадковими чоловіками, що з’являлися нізвідки, проносилися крізь неї вихором, а потім раптово зникали… Діда треба було обмити — спочатку зняти з нього брудний, просмерджений потом і ліками одяг, повитирати голе тіло, потім вбрати в парадне… Виявилося, що в діда немає костюма необхідного розміру. Довелося купувати. Тома позичила грошей у знайомої на роботі. Та прийшла ввечері з кількома подружками, і вони почали щось бубоніти. Від їхніх безглуздих банальних слів, що не намагалися пояснити смерть, що сприймали її покірно та спокійно, але лише як чужу смерть, Томі не легшало, навпаки, її дратувала їхня непрохана присутність. Уже краще залишатися самій, — думала вона. Увечері приїхала мама. Завидівши в коридорі труну, про яку подбав протверезілий Борис, прийшли сусіди, яких потягло на мертве м’ясо, немов стерв’ятників.

Мати щось запитувала в Томи, розважливо й по-діловому, наче йшлося не про зникнення людини, а про повсякденну справу, про підготовку до сподіваного свята. Дідовий труп лежав на ліжку в новому костюмі, очі йому закрили, бороду зголили — Тамара кілька хвилин марно намагалася виблювати, конаючи над унітазом, коли побачила, як гостре лезо стинає густу білу щетину, місцями врізаючись у плоть, із якої проте вже не виступала кров… Ніч, тиша, чути, як скрапує зі свічки на грудях небіжчика віск. Тома думає про небуття й не відчуває страху, лише огиду та відчай… Одне й теж, без змін. Цей потворний ритуал не змінюється століттями. Коли в житті якісь зміни, бодай поверхові, відбуваються щомиті, то смерть однакова, завжди і скрізь.

Надходить ранок. З’являється Томин батько, торкається плеча дружини, щось шепоче. Повертається звідкись утомлений Борис і каже їй, що з вивозом діда нічого не виходить, доведеться ховати на міському цвинтарі — він уже домовився. Тома вже не має сил опиратися, сперечатися, доводити, що остання воля небіжчика — це якась там святість і порушити краще закон, ніж її… Якусь мляву спробу змінити щось робить її мати, яка відводить Бориса набік і починає голосно йому пояснювати, що так не можна, бо в селі всі чекають, люди готуються. Борис терпляче все це вислуховує й незворушно пояснює, що без дозволу на вивіз тіла, який ні йому, ні Томі за браком часу не вдалося вибити, ніхто не візьметься транспортувати труп, скільки б за це йому не пообіцяли. Урешті, тоді на всіх і на Тому в першу чергу очікують неприємності… Мати раптом погоджується, кудись зникає разом із батьком, певно, щоб сказати йому, що треба попередити людей у селі. Забави не буде…