Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Діда потягло на спогади — він, заплющивши очі, говорив, переповідаючи все своє життя й немов заново його переживаючи. Потім Тома ніяк не зможе собі пробачити, що просто засинала під це монотонне хрипіння, й уривки розповідей хіба спотворено проникали в її химерні сновиддя, де дід ставав молодим здоровим красенем, мав пухнасті, пещені вуса (точнісінько таким вона вже згодом, аж мороз тоді по шкірі пройде, побачила його на одній фотографії, яку раніше аж ніяк не могла зустрічати). Дід розповідав про свого батька, котрий служив за часів Першої світової в Австрійській армії, був поранений і вже за Польщі отримував від держави пенсію. Мав шмат поля, щоб обробляти його, доводилося залучати наймитів. Тома заплющувала очі й бачила маленького дідуся, який широко розплющеними очима дивиться на місто, у яке він уперше потрапив. Фіакри, що поволі сунуть вузькими вуличками, сірі стіни тоді ще нових (вони й зараз стоять) кам’яниць, аристократки в красивих сукнях і з парасольками, коні, які підковами цокотять по бруківці… Перша міська лікарня на околиці, яку заснували два брати-медики, що самі опікувалися хворими, деручи з них шалені гроші… Покалічений війною, дідовий батько регулярно потрапляв у їхні руки. Почала гнити рука, і її довелося ампутувати — спочатку кисть, потім майже до ліктя. Чоловік (високий, міцний, надто красивий, як на селянина, мав навіть роман із якоюсь знатною панянкою в місті) потроху марнів. Згас погляд, він почав багато пити. Виноградники, якими засадив усе подвір’я (з чого насміхалося все село: ото божевільний, замість бульби та яблук такий непотріб вирощує), перетворювалися на вино, яким не встигали заповнювати льохи, бо його одразу ж випивали. Навесні вийшов із берегів Дністер, і п’яний батько, який пішов рятувати худобу, утопився в хліві…

Поховати його вдалося аж коли зійшла вода, на п’ятий день; тіло засмерділося й жахливо набрякло. Дід навіть не плакав, він сильно змерз і був у гарячці. Коли копали яму на цвинтарі, гробарі замість землі лопатами вичерпували воду. Люди плакали не так за небіжчиком, як за знищеними городами, мертвою худобою, знесеними хатами. Рік той був голодний, але несподівано гарно вродив виноград…

Потім було ще багато всілякого — дід розповідав, як залицявся до баби, як ходив із нею цілуватися під черемху, що шалено пахла тієї весни. Як сватався, як батьки готувалися до весілля і як нарешті його гуляли. Як він уперше напився й заснув під столом. А потім тільки праця, праця і праця. Доводилося впрягатися в плуг, щоб орати землю. Вимахувати сокирою і ціпом. Носити на плечах по два — три мішки з борошном до річки, переправлятися на той берег поромом, лежачи горілиць і слухаючи вітер та обтираючи піт із чола, а потім прохати, щоб перевізник допоміг завдати лантухи на спину, і, зціпивши зуби, знову йти, топтати битий шлях, вгинаючись усе дужче й дужче. Руки відмовляли, терпли, мотузок розрізав долоні до теплої крові, яку дід потім злизував і ковтав, уже не відчуваючи смаку в пересохлому роті, але він знав, що мусить дійти. На станції вже свистів паротяг, біля кількох вагонів купчилися люди, які щось передавали одне одному, прощалися, говорили… Залізничник у лискучій уніформі з поважним виглядом проходжувався платформою. Потяг уже збирався рушати. Він наближався до вагона третього класу, знову просив допомоги, і йому подавали руку, щоб закинути речі всередину. Попри вересневу прохолоду в тамбурі було душно й прокурено. Він сам щойно, піддавшись моді, почав купувати в місті дешеві цигарки й курити їх, а не тютюн, обгорнутий папером. Огорнутий парою, тонучи в клубах диму, паротяг натужно зсувався з місця, вагони струшувало, люди кидалися один одному в обійми й чортихалися. Починалася подорож. Довкола було багато робітників, які пхалися в місто на завод. Дід хотів продати міщухам борошно дорожче, як у селі. Інколи такі поїздки приносили зиск, та часто траплялося, що, вистоявши довгий день на ринку під зливою, він змушений був увечері тягнути все своє майно знову до потяга, а потім далі пішки, на переправу, і знову на горбі — аж до хати. Для того, щоб регулярно отримувати з цієї справи прибуток, слід було заготовляти цілий вагон і продавати теж вагон. А два мішки — це лише ризик надірватися, нажити грижу. Проте жінка вимагала від нього ощадності та хазяйновитості, і він підкорявся.

Настав 39-й рік, якось непомітно змінилася влада. У селі з’явилися «совіти». Майже одразу потому, ніби й не було двох років повільних і підозрілих змін, яких селяни аж ніяк не схвалювали, прийшли німці. Діти тішилися, коли зрідка приїздили штабні автомобілі — можна було ризикнути й проїхатися кількадесят метрів на задньому бампері. Так загинув дідовий молодший брат — німецьке авто раптово спинилося, дверцята розчахнулися, і звідти з лайкою вискочив високий офіцер у кітелі та шинелі, він щось крикнув навздогін утікачу, а що той не обертався, роздратовано вихопив із кобури зброю і почав стріляти. Тринадцятирічний хлопчина скочив у кукурудзу й уже майже врятувався, але полковник саме влучив йому в спину. Побачивши, що дитина впала й не підводиться, він коротко зареготав, варнякнув щось самому собі, повернувся в авто та наказав водієві їхати далі. Хлопця принесли додому пізно ввечері. Куля прошила йому праву легеню і вийшла через груди. Лікаря довго не було, а коли він нарешті з’явився, зарадити вже не міг — рана почала гноїтися, хлопця тіпало в пропасниці, і життя витікало з нього, наче вода з простреленого глечика. Він простогнав ще тиждень, із кожним днем усе тихіше, під кінець майже не подаючи ознак життя. Мати їхня навіть не плакала, коли син помер, а дід і поготів — ніколи було.