Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Що сталося? — пробурмотів він. — Куди це мене?..

— Додому, дідусю, ми їдемо до мене додому, — в’яло усміхнулася до діда Тома.

Але дід раптом відчув якийсь підступ — його єство зреволюціонувало, і він почав шуміти. Марно Тома намагалася його нарозумити, що в їхніх же інтересах утекти з цього лихого місця, де лише безжально слідкують за процесом умирання, випробовуючи якісь смердючі ліки, якнайтихіше. Діда було не втихомирити.

— Гади! — майже кричав він. — Бузувіри! Москалі!

Тома полегшено зітхнула, коли за ними поволі зачинилися дверцята ліфта й дід, нарешті втомившись, умовк. Ґевал позіхав, і вона відчула, що просто знемагає від утоми — кожна кісточка нила й боліла, хотілося простягтися на ліжку та заснути мертвим сном годин так на дванадцять, якщо не більше. Проте вона знала, що нормально виспатися їй вдасться не скоро. Дід задрімав, ґевал заходився чухатися, а Тома крізь напівсон продовжувала снувати коридорами, із усіх сил штовхаючи попереду важкий візок. Нарешті вона удвох із тим лисим вульгарним хлопцем підхопила діда під пахви (надворі було дуже холодно, дув пронизливий вітер із гір, старий раптом прокинувся і застогнав) і маже впала на сидіння таксі. Кілька хвилин сну по дорозі додому здалися їй миттю. Боліла голова, усе розпливалося, ставало дибки, а таксист немилосердно термосив її та кричав:

— Пані, вставайте, куди далі, вставайте, приїхали… Ну ж бо!

Вона скерувала його до під’їзду. Попросила допомогти, і він чомусь погодився.

— Це ваш тато? — водій виявився ласим до балачок, як і всі його колеги (колись вона навіть любила пофліртувати з невідомими нічними перевізниками-харонами, коли поверталася відкілясь сама, без чоловіка).

— Дід, — буркнула Тома, котра, навпаки, жодної охоти до балочок не мала.

Дід застогнав. Іти він не міг, а вага роздутого тіла була надто значна, щоб її могли здужати один чоловік й одна жінка, навіть якщо це така відчайдушна онука, як Тамара. Вона зайшла в приміщення, щоб покликати на допомогу чоловіка. Ліфт не працював, і Тома ледь не заплакала з люті. Їй хотілося прибити ліфтера й примусити його помирати довгою та повільною смертю — від голоду, зачиненим у ліфті.

Насилу подолала кілька маршів, сперлася рукою на клямку. Ще кілька зусиль, і все буде гаразд, і можна буде впасти бодай на підлогу.

У квартирі горіло світло й лунали чиїсь голоси. Тома вже не могла нічого казати, ні з ким боротися чи сваритися. На кухні сидів її чоловік Борис, оточений трьома своїми друзями. Вони саме «добивали» третю пляшку горілки й вели жваву дискусію про долю місцевого футбольного клубу в другому колі вітчизняного чемпіонату.

Чоловік подивився на Тому так, наче вона весь цей час була в кімнаті й прийшла попрохати поводитися тихіше. Усі справді принишкли.

— Мені потрібна твоя допомога… — прошепотіла Тома. Надто награно, як здалося Борису. — Унизу таксі, там мій дідусь…

Запала тиша, крізь яку чулося совдепівське цокотіння годинника — ознака порожнечі й самотності. Надвір вийшли всім гуртом — хлопці вирішили теж допомогти. Холодний вітер із гір насував на місто чорні хмари.

— Певно, буде сніг, — промовив хтось задумливо, споглядаючи небо із завзяттям астронома.

Дід усе ще стогнав і дивився кудись крізь натовп цих чужих людей, від яких тхнуло спиртом, наче від рук медсестер, що вправно робили йому ін’єкції. Вони якось незграбно обхопили дідове тіло, але воно все одно було надто важким, зсувалося, вислизало від них. Вони гелготіли, сперечалися про щось; із кількох вікон двору одночасно врочисто залунав гімн — північ. З-поза хмар виплив місяць (уповні, звичайно), і Томі захотілося, упавши на холодну землю, завити — надривно й безтямно.

Удома дідові несподівано полегшало — за яких кілька днів він схуд, віджив, почав споживати їжу й навіть підводитися в ліжку. Томі довелося взяти відпустку, щоб доглядати за ним.

На другий день апетит у діда розгулявся настільки, що в старого з’явилося бажання жити. Тома справно підставляла під ліжко судно, обережно виносила смердючу, із запахом гнилі посудину до туалету і, ледь не блюючи, зливала все в унітаз.

Борис — Томин чоловік — на з’яву нового члена родини спочатку не відреагував ніяк. Першу ніч він із готовністю провів на розкладачці, хоча й зітхаючи. Він як ніколи потребував, щоб дружина пожаліла його й гідно оцінила ту жертву, на яку тільки заради неї він зважився. Однак Тома була надто втомлена й не зважала на такі тонкі нюанси. Сама вона змушена була спати вдень, коли чоловік ішов на роботу. Передрімавши цілу ніч поруч із дідом у кріслі, схоплюючись на кожен стогін хворого, удосвіта вона, щойно починав гриміти металічний будильник, який, здавалося, стрясав усе помешкання й вихоплював зі сну Бориса (вона вперше за роки подружнього життя помітила, як у чоловіка, коли той прокидається, злякано розплющуються очі, з’являється безтямний погляд, а потім він, наче зомбі, схоплюється й робить автоматичні рухи), кидалася до розкладачки і, як була, одягненою провалювалася у важке, хоча й солодке, забуття, що тривало лише мить. Потім прокидався дід. Він розгублено усміхався до онуки — вибачай, доню, що завдаю тобі самих турбот і страждання, але що ж я вже можу вдіяти? Таке життя: людина рухається від одного небуття через дві безпорадності — удосвітню та присмеркову — до іншого. І, вибавивши когось, ти маєш право на те, щоб і тебе, проводжаючи в ніч, бавили. Тома не слухала діда, вона з усіх сил намагалася не впасти й не витрачати решток енергії на роздратування, яке спочатку з’явилося у вигляді маленького накипу, десь на денці, потім поступово викристалізувалося в намул, осад; набрякало й збільшувалося.