Олег Криштопа: Жах на вулиці В’язнів

Без зайвих слів Марко повернувся до перерваного акту, але було ще гірше. Він таки кінчив, але якось напружено, неповноцінно — частина сперми, здається, пішла в сечовик.

Марко вийшов із неї та втомлено прихилився до дверей, витираючи свій обм’яклий фалос рукою. Дівчина продовжувала нерухомо стояти в тій самій, тепер уже неприродній позі — високо задерши дупу, зігнувшись головою до унітаза. Марко хотів гукнути її і щось сказати— якусь дурницю, просто щоб почути свій голос і побачити бодай якусь її реакцію на те, що сталося. Але коли він уже простягнув руку, щоб торкнутися напівоголеної дівочої спини, та раптом здригнулася, напружилися, наче від удару електрострумом; крізь шкіру проступив рельєф м’язів, а з горла вирвалося клекотіння. Вона блювала…

Він знервовано натягнув штани й важко зітхнув — це було вже геть недоречно.

Віктор закінчив розповідь і налив у чарки. Я запитав його, звідки він усе це знає, він засміявся, але тут якраз повернулася Слава з пляшкою та кількома банками консерви. Віктор обійняв жінку та спробував її поцілувати, вона відсторонилася.

— Ти ж знаєш про Аню і Марка? — запитав. — Нашому гостю цікаво.

— Вони коханці, — сказала Слава. — Це всі знають. Чи ти про що?

— Про туалет, — засміявся Віктор. — Це ж ти була в сусідній кабінці?

Слава схопила зі столу кілька газет і вдарила Віктора в плече. Він знову зареготав. Був уже мені неприємним. Типовий представник провінційних журналістів — пропитий, цинічний, самовпевнений, чи точніше такий, що намагається вдавати із себе самовпевненого. А насправді невдаха, утрачене покоління, загублена душа.

Він налив ще Славі й знову підняв чарку. Я заперечливо похитав головою.

— Та розслабтеся ви. І буде легше. Я ж бачу, що ви думаєте. Мовляв, приїхав у провінцію, а тут якісь невдахи-алкаші. Але ви вже тут. На одному човні з нами, принаймні поки що. Ви можете або тікати звідси вже, або принаймні спробувати зануритися разом із нами в наше лайно. Побачити світ таким, яким бачимо його ми. А для цього випийте. Випийте, так буде легше слухати те, що я вам розповідатиму.

Було щось у його голосі, що примусило мене прислухатися. Я взяв до рук чарку й ми без тостів випили.

— Я не знаю, що він вам казав, але це правда, — сказала почервоніла від алкоголю Слава.

Стало чути чиїсь кроки. Слава відчинила двері. У коридорі стояла жінка в жалобному вбранні. Дарма що не в білому, вона була схожа на привида.

— Тома? — запитав Віктор. — Що сталося? У тебе… У Вас хтось…

— Помер, — мляво відказала жінка. — Помер Степан.

— Як?

— Як-як? Просто: обв’язав собі руки та шию мотузкою, натяг на голову поліетиленовий пакет — щоб краще бачити! — і стрибнув в озеро… А ще записку залишив, щоб ніхто не засумнівався в його надздібностях…

— Нічого не розумію…

— Я теж, — якось злісно сказала вона.

— Тобто ти маєш на увазі, що його…

— Тобто я нічого й нікого не маю на увазі. Я втомилася щось мати на увазі. Мені сказали, що це самогубство. У міліції сказали, так що я вже не можу нічого мати на увазі. Та й навіщо?

Віктор дістав ще одну чарку, але Тома заперечливо похитала головою.

— Я хотіла запитати, де Марко.

— Не знаємо.

— Тоді я піду. Піду.

Віктор простягнув у її бік руку з чаркою, але вона вже зникла у дверях.

— Хто це? — запитав я. — І що сталося?

— Це Тома, — відповів Віктор. — Хочете її історію?

Я кивнув.

— Ну, тоді слухайте. Це саме той випадок, коли кажуть, що лихо наодинці не ходить…

…Правду, мабуть, кажуть, що лихо наодинці не ходить. Два тижні потому, як у Томи помер дід, вона зазнала ще однієї трагедії — в автокатастрофу потрапив чоловік. Смерть діда була очікуваною, майже бажаною — старий уже давно на ладан дихав і звістки про його кончину вона боялася, але й хотіла (краще б уже швидше, щоб не мучився) почути чи не щодня. Дід жив із її батьками в селі за кількадесят кілометрів від міста. Тома навідувалася до родичів щовихідних, хоча ті візити забирали в неї багато здоров’я та душевних сил. Із самісінького ранку вона налаштовувалася на прикрощі, бо переповнені смердючими клунками і немитими людськими тілами (ці вічні баби з лантухами, які своєю не менш брудною різкою говіркою трепанують її череп, прохачі-циганчуки на зупинках і жовтобороді та жовтошкірі від тютюну діди), автобуси змінювалися багном і холодом давно нерідного села; потім незмащені завіси хвіртки, маленьке подвір’я, рохкання свиней, скручений важкою працею батько на порозі, усмішка якого оголює порожній рот із кількома жовтими кривими пеньками замість зубів. Безперервне бурмотіння й нарікання матері… Нарешті страждання діда. Старий лежав, обкиданий ліжниками, і безперервно стогнав.