Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Тома дивилася на Бориса, який починав червоніти від люті, щось верещати їй у вічі, уважно вдивлялася в його спотворені люттю риси й не могла зрозуміти, як цей чоловік міг потрапити в її життя, що могло її привабити в ньому, змусити повірити, що з ним вона зможе перебути решту свого життя, і не розуміти, що така рештка життя мусить виявитися геть безнадійною і жалюгідною. Трапилася якась помилка, жахлива помилка, — думала Тамара. — Це не може бути правдою, ніяк не може. Поки Борис надривався (його найбільше роздрочувала її видима байдужість і відсутність реакції), Тома порпалася в пам’яті, відшукуючи бодай якесь пояснення. Він був студентом п’ятого курсу, читав їй напам’ять вірші, одягався в коротку (аж було видно пасок на штанях, коли він підіймав руки) джинсову куртку й невимушено заскакував на перила парапету, коли вони гуляли набережною. Вона почала зустрічатися з ним від безвиході — поруч не було нікого, хто бодай би трохи відповідав її вимогам «казкового принца» — дурна дівоча романтика, а Борис принаймні інколи бував дотепним. Вона марніла й укривалася прищами, чекати чуда у вигляді чистого й великого кохання набридло.

Кохалися на березі річки, у кущах, крізь які за ними любили підглядати дітлахи. У Бориса бували проблеми з потенцією, крім того, вона тільки починала збуджуватися, коли в нього вже все було позаду. Але стосунки тривали, це безглуздя набирало швидкості й кудись летіло, як сани вві сні, що несуться з гори, зриваються у прірву і…

У них немає і, певно, уже ніколи не буде дітей, їй, як і йому, не пощастило з роботою — втрапивши на початку 90-их у «модну хвилю» і якимось чудом вступивши на економічний факультет, вона уявляла собі райдужні перспективи — величезний кабінет в офісі якогось банку, комп’ютер, мобільний телефон, як у серіалах, «Вольво» чи «Мерседес» із власним водієм; у результаті ж вона заледве вхопилася за місце в якійсь совдепівській статистичній установі, де в одному кабінеті парилися над стосами паперів півтора десятка жіночок і дівчат різного ступеня знедоленості, що по черзі ділилися своїми бідами, аби потім інші мали нагоду, за їхньої відсутності, попліткувати про них. Зарплатні їм вистачало лише на їжу (ще й трохи допомагали Томині батьки), щоб сплатити за послуги, квартиру (її вони винаймали в якихось далеких Борисових родичів, що виїхали за кордон) і час від часу поновлювати гардероб дешевим турецьким шматтям. Утім, Борис, певно, приховував від Томи справжній розмір своїх доходів, аби щодня куштувати горілки. У майбутньому не проглядалося жодних перспектив, і Тома раптом жахнулася; якась темна, пекуча хмара лягла їй на душу… А ще дід, який здушив її, позбавив сну й певності в усьому, із яким вона не знає, що й робитиме далі. Господи, тільки би він швидше вмер, — зітхнула вона, злякалася того, що подумала, але думка не йшла з голови, уперто й насмішкувато напосідаючи, неначе насміхаючись над Томою. Що за маячня, я ж цього не хочу, — повторювала вона, але перша фраза засіла в мізках, наче осиновий кілок у грудях упиря, і не збиралася звідти вступатися. Тома затулила обличчя руками, але нічого не могло змінитися, зрушитися. Їй слід було терпіти повільність цієї ситуації. Чоловік надривався, він уже кричав, що це його дім і вона не має ніякого права так із ним обходитися. Він ні в кого нічого не просить, він не жебрак, як інші, не алкоголік, що би вона не казала й не думала собі. Він дбає про сім’ю, приносить додому гроші… Тома очманіло розвернулася та пішла до кімнати. Борис замовк із розкритим ротом, так і не завершивши. Лють його вже випарувалася, він викричався й тепер просто чувся ображеним і хотів плакати, як мале дитя, ультимативними вимогами якого придбати ту чи іншу іграшку знехтували батьки, навіть не пояснивши це…

Тома повернулася до діда, нахилилася до нього й заклякла — старий помирав. Він був без свідомості, пульс ледве промацувався. Навіть не маючи медичної освіти, Тома зрозуміла, що це кінець. Уже напередодні дідові стало гірше — він блював, підвищилася температура. Але що смерть прийде так раптово, вона не сподівалася. Треба було щось робити, але Тома не знала що. Вона розгубилася й злякалася, їй було зле, вона потребувала підтримки, але очікувати допомоги було нізвідки. Вона була сама-самісінька в цілому світі, і навіть дідусь її вже залишив. Кілька скупих сльозинок виступили з очей, але так і не скотилися — вона не могла навіть заплакати… Останнім зусиллям волі примусила себе встати, накинути на плечі пальтечко й вийти, щоб викликати швидку. Надворі зрозуміла, що забула взутися й на ногах у неї кімнатні пантофлі, але вже не звертала на це уваги. Байдужий голос за сотні кілометрів запитував причину виклику, і вона не могла це сформулювати, на мить їй захотілося кричати, що помирає єдина рідна їй істота, але потім і самій стало байдуже, адже нічого все одно не зміниш.