Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Зазвичай, коли я вперше бачу потенційного клієнта, то можу відразу визначити, наскільки серйозні в нього проблеми. Роки страхів, стресів та невпевненості в собі відбиваються на обличчі. Хвилювання і тривоги залишають на ньому слід, подібно до того, як вода прокладає собі шлях по землі, і з часом на обличчі утворюється мережа потічків-зморшок, які спочатку видно тільки досвідченим оком.

Цієї миті крізь туман прорвалося сонячне світло, залило вітальню, осяяло обличчя Вівіан, і мені стало ясно, що цій жінці незнайомі стреси, тривоги і невпевненість у собі.

– Кави? – запитав я.

– Так, будь ласка.

Вівіан сіла у велике синє крісло, що коштувало половину першої зарплати Еліс, відкрила портфель та витягла з нього ноутбук і міні-проектор.

Я неохоче пішов на кухню. Зараз я розумію, що мені не хотілося залишати Еліс наодинці з Вівіан. Коли я приніс каву, вони обговорювали нашу весільну подорож і красу Адріатики, а Вівіан цікавилася назвою нашого готелю. Як вона взагалі дізналася, куди ми їздили?

Я сів поруч з Еліс і поклав по булочці на десертні тарілки.

– Дякую, – сказала Вівіан. – Люблю булочки з цинамоном.

Потім вона підключила проектор до ноутбука і встала.

– Нічого, якщо я зніму оце? – І, не чекаючи відповіді, зняла картину зі стіни.

Це була робота знаменитого фотохудожника Мартіна Парра, яку Еліс подарувала мені на минулий день народження, – я завжди захоплювався цією фотографією, але не міг собі дозволити її купити. На ній було зображено самотнього плавця штормового дня у вуличному басейні поряд із зеленим морем десь у шотландській глушині. Коли я запитав Еліс, де вона купила фотографію, вона розсміялася. «Купила? Якби ж усе було так просто…»

– Отже, – сказала, розвертаючись, Вівіан. – Що Ліам вам розповів?

– Узагалі-то нічого, – відповіла Еліс.

– Несіть сюди скриньку, – попросила Вівіан. – І авторучки.

Я пішов до комори, де ми склали весільні подарунки, якими ще не встигли зайнятися. Відомий фахівець з етикету міс Меннерз каже, що подякувати листом за подарунок треба протягом року. У сучасному ж світі, де є електронна пошта і есемес-повідомлення, до цього чомусь узагалі руки не доходять. Кожного разу, бачачи подарунки в коморі, я відчував почуття провини за те, що ми ще не подякували дарувальникам.

Я поклав скриньку і ручки на кавовий столик перед Вівіан.

– Так, зачинена, – посміхнулася Вівіан. – Перший тест пройдено.

Еліс нервово сьорбнула кави. Вона побачила скриньку, тільки коли ми повернулися з весільної подорожі, і відразу ж спробувала відкрити замочок пінцетом.

Вівіан дістала з портфеля зв’язку золотих ключів. Знайшла потрібний, вставила в замок, але не повернула.

– Потрібно ваше усне підтвердження, що ви готові йти далі. – Вона вичікувально подивилася на Еліс.

Треба було відразу запідозрити недобре. Видворити Вівіан, не відповідати більше на дзвінки Фіннеґана і категорично ж відмовитися брати участь у всьому цьому. Але ми були молоді, нам було цікаво і ми тільки-но одружилися.

– Готові, – кивнула Еліс.

Вівіан увімкнула проектор, і там, де ще кілька хвилин тому красувалася фотографія Мартіна Парра, з’явилося слово «Договір».

Нічого більше. Чорні літери на білому тлі.

– Отже…– почала Вівіан, витираючи пальці серветкою, що залишилася з весілля.

Мене досі дивували написи «Еліс і Джейк» на серветках.

– Я поставлю вам обом кілька питань.

Вона дістала з портфеля чорну шкіряну теку, всередині якої лежав блокнот з жовтими розлінованими сторінками. Проектор і надалі транслював на стіну єдине слово – «Договір». Я намагався не дивитися на чорні літери, що грізно нависли над нашим поки що таким молодим і крихким шлюбом.

– Для вас обох це перший шлюб, правильно?

– Так, – відповіли ми хором.

– Скільки тривали попередні стосунки у кожного з вас?

– Два роки, – відповіла Еліс.

– Сім, – сказав я.

– Років? – перепитала Вівіан.

Я кивнув.

– Цікаво. – Вона зробила позначку у блокноті.

– Скільки прожили в шлюбі ваші батьки?

– Дев’ятнадцять років, – відповіла Еліс.

– Сорок з гаком, – сказав я не без гордості. – Вони і зараз разом.

– Дуже добре, – кивнула Вівіан. – Еліс, виходить, ваші батьки розлучилися?

– Ні.

Від смерті її батька минуло дуже мало часу, і вона не хотіла про це говорити. Взагалі Еліс схожа на закриту книгу. Мені як психотерапевтові та до того ж її чоловікові нелегко змиритися із цією її особливістю.