Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Моя дружина довго мовчала. Розмови навколо затихли, все ніби завмерло в очікуванні. Нарешті Еліс підійшла до мікрофону.

– Друзі! Велике спасибі, що ви сьогодні з нами. – Вона вказала на мене, і за спиною в неї пролунала органна нота.

За синтезатором сидів Фіннеґан, явно перебуваючи у своїй стихії. Це був прекрасний, зникаючий звук, але орган одразу зазвучав знову, ведучи за собою інші інструменти. Еліс стояла на сцені, дивлячись на мене і злегка похитуючись у такт музиці. Світло посилилося, Фіннеґан знову вписався в мелодію, яку я моментально впізнав. Це був старий-добрий «Led Zeppelin» та його ніжна весільна пісня «All my love», яку група виконувала в період свого розквіту. Еліс заспівала, тихий і невпевнений спочатку голос набирав силу. Схоже, їм із Фіннеґаном якимось чином вдалося налаштуватися на одну хвилю.

Еліс стояла в колі світла, заплющивши очі, знову і знову повторюючи прекрасні рядки приспіву, і я як ніколи чітко усвідомив, що вона мене любить. Озирнувшись, я побачив, що всі наші друзі й родичі погойдуються в такт музиці.

Пісня досягла своєї кульмінації, і Еліс проспівала рядки, про які я геть забув, просте запитання, але через нього всі інші слова пісні ніби втратили свій стверджувальний сенс. Мені раптом здалося, що я втрачаю рівновагу, довелося навіть схопитися за спинку стільця. Місяць освітлював усе навколо: людей, галявину, корів, що дрімали в полі, річку. Збоку від сцени тихенько танцювала дружина Фіннеґана в зеленій сукні, заплющивши очі і повністю занурившись у музику.

Святкували ще довго. На світанку ми невеликою компанією сиділи біля басейну і дивилися, як над річкою сходить сонце. Ми з Еліс сиділи на одному шезлонгу, Фіннеґани – на іншому.

Нарешті Фіннеґани взяли плащі, туфлі і зібралися йти.

– Ми вас проведемо, – сказала Еліс.

Коли ми йшли до машини, у мене виникло відчуття, ніби я знаю цю пару вже багато років. Вони сіли у свій «ламборгіні» – Фіннеґан іще пожартував, що автомобіль він позичив у друга, і тут я згадав про дерев’яну скриньку.

– Ой, я ж забув вам подякувати. Ми мали поговорити про ваш загадковий подарунок.

– Обов’язково поговоримо, – відповів Фіннеґан. – На все свій час.

Його дружина при цьому посміхнулася.

– Завтра ми летимо додому до Ірландії. Я напишу вам, коли ви повернетеся з весільної подорожі.

Отже, свято закінчилося. Два тижні в майже покинутому, але колись суперпрестижному готелі на березі Адріатичного моря, довгий переліт додому, і ось у нас усе вже точнісінько як і раніше, з єдиною відмінністю в тому, що тепер ми одружені. Так кінець це чи тільки початок?

Повернувшись із весільної подорожі, ми намагалися не піддаватися настрою, що часто оволодіває людьми після прекрасного свята і відпустки на тихому сонячному курорті. Першого ж вечора після повернення до нашого будиночка у Сан-Франциско я дістав бабусин сервіз, приготував вечерю з чотирьох страв, накрив стіл і запалив свічки. Ми жили разом уже більше двох років, але мені хотілося, щоб подружнє життя відчувалося якось по-іншому.

Я приготував печеню з картоплею за рецептом, який знайшов в інтернеті. Вийшла жахлива бура маса. Треба віддати належне Еліс: вона з’їла все, що було на тарілці, та ще й похвалила. Незважаючи на мініатюрність – навіть у туфлях на височенних підборах зріст Еліс не вище за середній, – вона любить попоїсти. І мені це завжди подобалося. На щастя, бісквіт із шоколадною глазур’ю врятував становище. На наступний вечір я випробував інший рецепт сімейної вечері. Цього разу вийшло краще.

– Я дуже стараюся? – запитав я.

– Мене розгодувати? Можливо, – відповіла Еліс, крутячи курячу ніжку в картопляному пюре.

А потім усе повернулося до звичної колії. Ми замовляли піцу з ковбасою або що-небудь іще з доставкою додому та їли перед телевізором. Якось одного разу, коли ми залпом оглядали сезон серіалу «Чи є життя після дитсадка » , телефон Еліс пискнув повідомленням.

– Від Фіннеґана, – сказала вона.

– Що пише?

Еліс зачитала есемеску вголос:

– Дякую за те, що запросили нас з Фіоною на своє свято. Ніщо так не надихає, як прекрасні молодята і гучні весілля. Для нас було честю розділити з вами такий особливий день.

– Що ж, приємно.

– Ми з Фіоною нібито побачили самих себе двадцять років тому. Вона каже, що майбутнього року ви маєте неодмінно приїхати до нас у гості в Ірландію.

– Ого! – сказав я. – Схоже, і справді подружитися хочуть.