Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

Буду відвертим, весілля – це була моя ідея. Може, не місце, частування, музика та всі інші речі, які так чудово вдавалися Еліс. Але сама ідея належала мені. Ми з Еліс знали одне одного три з половиною роки. Я хотів бути з нею, а шлюб здавався мені гарантією того, що я її не втрачу.

Еліс не завжди відрізнялася постійністю. В юності вона була відчайдушною, імпульсивною, іноді миттєво занурювалася у щось яскраве та блискуче. Я боявся, що як затягну, вона від мене піде. Весілля, якщо вже говорити чесно, було запорукою стабільності.

Пропозицію я зробив теплого січневого вівторка. Помер її батько, і ми поїхали до Алабами. Це був останній із її живих родичів, і його смерть шокувала Еліс. Після похорону ми два дні давали лад будинку в передмісті Бірмінгема, де Еліс провела дитинство. Ми розбирали коробки з речами на горищі, в кабінеті й гаражі. Будинок був повен речей, що належали її родині: нагороди батька, отримані за роки військової служби, бейсбольні трофеї брата, кулінарні книги її померлої матері, вицвілі фотографії бабусі і дідуся. Ми ніби наткнулися на скарбницю нечисленного племені, давно забутого і такого, що належало до зниклої цивілізації.

– Я остання, – сказала вона.

Ані нотки жалю, лише констатувала факт. Її мати померла від раку, брат наклав на себе руки. Вона це пережила, але не без шрамів. Зараз я розумію, що це становище останньої живої людини в сім’ї зробило її більш люблячою та відчайдушною, аніж могло бути. Якби їй не було так самотньо в цьому світі, не впевнений, що вона сказала би мені «так».

Обручку я замовив за кілька тижнів до тієї поїздки, а доставили її мені майже відразу, як Еліс дізналася про батькову смерть. Не можу сказати чому, але я поклав коробочку з обручкою в кишеню дорожньої сумки, коли ми виїжджали до аеропорту.

Через два тижні ми домовилися про зустріч з ріелтором, аби він оцінив будинок. Ми ходили кімнатами, агент щось швидко занотовував, ніби готуючись до відповіді на іспиті. Потім ми вийшли на ганок, чекаючи на його присуд.

– Чи впевнені ви, що хочете продати будинок? – запитав ріелтор.

– Так, – відповіла Еліс.

– Просто…– Він махнув у наш бік текою із затискачем для паперів. – Чому б вам не залишитися тут? Одружилися б, дітей завели. Будуйте собі своє життя. Цьому місту так бракує молодих сімей. Моїм дітям тут нудно. Моєму синові довелося піти у футбольну команду, тому що для бейсбольної дітей не вистачає.

– Тому що…– промовила Еліс, дивлячись кудись на вулицю.

Ось так. «Тому що…» Ріелтор повернувся до ділового тону. Назвав ціну, а Еліс її ще трохи знизила.

– Але це нижче за ринкову ціну для нашого району, – здивувався чоловік.

– Нехай. Головне, щоб швидше, – відповіла вона.

Він записав щось собі.

– Це тільки полегшить мені роботу.

За кілька годин під’їхала вантажівка, робочі винесли з будинку меблі та стару техніку. Залишилися тільки два шезлонги біля басейну, воду в якому не міняли, певно, відколи його вирили та забетонували 1974 року.

На ранок до будинку приїхала інша вантажівка, з іншими робочими – ріелтор надіслав ремонтну бригаду з новими меблями. Робочі діяли швидко і впевнено, розвішували по стінах абстрактні картини, розставляли на полицях дрібнички. Коли вони закінчили, будинок залишився ніби таким самим, але насправді став іншим: чистішим, просторішим, звільненим від мотлоху, в якому і була його душа.

Через день агенти з нерухомості уже приводили до будинку потенційних покупців, котрі перешіптувалися, відкривали і закривали кімнати, читали опис. Того ж дня ріелтор зателефонував і сказав, що знайшов чотирьох покупців, і Еліс погодилася на найвищу пропозицію. Ми зібрали речі, і я забронював зворотні квитки до Сан-Франциско.

Увечері, як з’явилися зорі, Еліс вийшла подивитися на нічне небо і попрощатися з Алабамою. Стояла тепла погода, із сусідського двору доносився аромат барбекю. Вода в басейні виблискувала у світлі ліхтарів, а в шезлонгах сиділося так само затишно, як, напевно, і того дня, коли її батько їх поставив, коли його дружина була красивою і засмаглою, а його діти – маленькими і невгамовними. Я відчував, що зараз нам настільки добре, наскільки це взагалі можливо в Алабамі, проте Еліс була дуже сумною і не помічала цієї краси, що так зненацька накинулася на нас.

Потім я розповідав нашим друзям, що ідея зробити Еліс пропозицію прийшла до мене саме цієї миті, спонтанно. Мені захотілося, аби їй стало краще. Захотілося показати, що майбутнє є. Я хотів принести їй щастя у такий важкий для неї день.