Світлана Клімова: Ті, кого немає

– Полтава, – півголосом промовив він. – Стоїмо двадцять хвилин.

Коли через деякий час вагон сіпнувся й знову почувся перестук коліс, він із задоволенням сказав:

– Ну, тепер усе – остаточний відбій. Провідники по норах, до п’ятої ранку більше ніхто не з’явиться, остання зупинка… – Валентин широко позіхнув і повалився горілиць, не роздягаючись і не знімаючи взуття.

Вона думала про Марту. І про Смагіна. Чужий. Зовсім чужий – факт. Але ж Марта! – продовжувала переконувати себе Августа. Решта не має значення. Не відразу, звісно, але все одно – він із тієї самої родини, рідна особа. Принаймні ховатися й шукати випадкових зустрічей з дочкою вона не муситиме.

– Послухай, – тихо промовила вона, – там же нікого немає?

– Де?

– У коридорі. І в тамбурі. Я курити хочу.

– Кидати треба… Ти мені дівчинку маєш народити. Обов’язково. – Валентин різко підхопився, немов його виштовхнула з місця пружина, і невдоволено промовив: – Ну давай, ворушись, якщо не витримуєш без цього…

Він пропустив її вперед, причинив двері і, мружачись від яскравого світла, покрокував у дальший кінець вагона. Двері всіх купе, у тому числі й службових, були замкнені, за ними стояла тиша. Уздовж вагона гуляв протяг, коричневі фіранки на вікнах тріпотіли; полотняна доріжка, що вкривала іншу, килимову, була затоптана, засмічена й лежала криво. Валентин на ходу не полінувався поправити її носаком кросівки.

У тамбурі було порожньо.

Августа притулилася до пофарбованої грубою сірою фарбою перегородки біля стоп-крана і чиркнула запальничкою. Валентин ступив повз неї до дверей, вийняв із задньої кишені джинсів зв’язку важких ключів, відімкнув і впевнено потягнув до себе. Двері відчинились – із отвору вдарило вологим і чорним передранковим вітром, загуркотіли колеса, долинуло натужне гудіння дизеля тепловоза. Колія тут повертала, й інерція змусила Августу судомно вхопитися за брудну трубу повітроводу стоп-крана.

– Давай, ковтай свою отруту, – грубувато промовив Валентин, приобійнявши її за плечі й злегка підштовхуючи до чорної гуркітливої діри, – а я сходжу віділлю. Та не бійся ти, звалитися звідси без сторонньої допомоги – це вміти треба…

Відчуття було моторошне: немов ще секунда-дві, і він викине її назовні, але щось перешкодило в останній момент.

Потім він пішов, посміюючись і насвистуючи на ходу. Августа обережно позадкувала. Сигарета згасла – вітер вирвав і відніс тліючий кінчик. Довелося прикурювати заново.

Валентина не було доволі довго. Вона встигла докурити майже до фільтра, не одержавши ні задоволення, ні полегшення, і жбурнула недокурок у стрімку темряву. Усередині тремтіла кожна жилка – але не від холоду й не через острах, що хтось із поїзної бригади застане її тут, біля самовільно відчинених вагонних дверей.

Нарешті він з’явився, але повертатися до купе відмовився.

– Задушно там, – прокричав крізь гуркіт. – Постіймо трохи, продихаємося. Я це діло люблю – потяг іде рівно, навколо ніч… а особливо коли вилітаєш на міст, – майне будка обхідника, косі ферми, і тут раптом під ногами відкривається така порожнеча, така безодня… Ні, тобі не зрозуміти…

– Що ж тут розуміти? – напружуючи голос, запитала Августа, знову хапаючись за сигарету. – Нічого особливого…

– Вам, бабам, найдорожчий спокій. А тут – справжня гострота відчуттів.

– Можна й так сказати… – вона облизала раптово пересохлі губи.

Валентин поморщився від диму, помахав долонею перед собою, подався вперед і, міцно вхопившись за зовнішні поручні, висунувся у відчинені двері тамбура та обернувся:

– Ми ж хочемо влади, дурна, влади… Щоб усе було можна!

– Обережно! Випадеш!

– Не бійся, – він відштовхнувся від поруччя і причинив двері. Гуркіт як ножем відрізало. – Я на своєму віку всього раз бачив, як людина пірнула туди, на насип. Хлопчисько, просто на моїх очах. Дурість, звісно, я ж його й пальцем не торкався… Та підійди ти ближче, що ти вчепилась у цей стоп-кран? Не можу ж я горлати на весь вагон!

Августа з побоюванням наблизилася, почуваючись, як у дурному сні.

– Я тоді працював на севастопольському швидкому. Тимур його звали. Він увесь час бігав до мене в купе, а я працював без напарника – так вигідніше. Настирний хлопчисько, але рухливий і цікавий. Красунчик – шкіра смаглява, очі величезні, темні. Його мати спала… Він сам мене попросив відчинити двері тамбура – і я, дурень, погодився. Пацан стояв отут, навпроти мене…

Смагін потягнув Августу до себе і знову штовхнув двері.