Світлана Клімова: Ті, кого немає

Упізнання пройшло вдало; весь цей час обличчя Савелія Смагіна залишалося непроникним і по-діловому зосередженим – він немов придивлявся до товару на полиці супермаркету. Уже в машині, повернувшись до слідчого й дивлячись йому у вічі, полковник запитав, роблячи наголос на «ми»:

– І як ми будемо діяти далі?

– За законом. Ваш молодший брат значився в розшуку. А тепер знайшовся. На жаль, за таких-от обставин. Я передам інформацію куди слід. Після деяких формальностей ви зможете забрати тіло й поховати його по-людськи. Я подбаю, щоб вас більше не турбували… Геннадію Івановичу про такі дрібниці теж знати нема чого.

– Я ваш боржник. Дякую. Єдина заковика… А як з отим, з іншим?

– Ви маєте на увазі справжнього Чуковського? Та мало що там могло статися, хтозна, і з якої причини вони обмінялися документами. Ви якось згадали, що ваш молодший брат не завжди поводився адекватно… Скажу тільки, що справа про вбивство Чуковського закрита і пішла в архів. Тіло кремовано. У кожному разі, прийміть мої співчуття через смерть вашого близького родича.

Полковник і бровою не повів.

– Я ваш боржник, – повторив він. – І людина слова. Вас підвезти?

– Добре було б. – Олег Степанович витягнув втомлені ноги, відкинувся на підголівник і заплющив очі. Потім спитав: – Ви, кажуть, займаєтеся ріелтерським бізнесом? Ціни на трикімнатні ще падають?

Савелій Максимович мовчки кивнув – суть питання він ухопив.

Вишневий «додж» акуратно вирулив на проспект і понісся по третій смузі.

Не минуло й десяти хвилин, як старший слідчий уже висідав біля обшарпаного під’їзду панельної шістнадцятиповерхівки в засміченому спальному районі. Звідкіля – Дроб тепер був цілком у цьому впевнений – він незабаром переїде.

…Щойно вони опинились у вагоні, як Валентина немов підмінили: він став неприродно збуджений, говіркий, демонстративно дбайливий. Голова в Августи розколювалась. У купе було задушливо, двері в коридор вагона постійно зачинені, вікно з пригвинченою над ним табличкою «Аварійний вихід» не відчинялося. Сусідами по купе була мовчазна сімейна пара, насторожені, з непід’ємним багажем, і зійшли вони в Кіровограді. За всю дорогу попутники не обмінялися з ними й словом.

Чи річ була в минулій ночі?

Вони провели її в одному ліжку, але сексу не було й близько. Валентин лежав поруч на спині, витягнувшись і простягши веснянкуваті руки вздовж тіла: оголений, безволосий, із пласкими грудьми, напружений, як струна. Не ворушився, не торкнувся до неї й пальцем. І теж увесь час мовчав. Августа вичікувала. Якби він спробував її обійняти, вона б не змогла відповісти – усередині було порожньо. Тому просто міркувала – що ж далі? Коли ця в’язка напруга заповнила всю кімнату, не стало чим дихати.

Вона підвелася, пішла у ванну, пустила воду й довго дивилася, як тугий струмінь закручується і з горловим клекотом провалюється в діру зливу. Коли вона повернулася, Валентин спав…

Від того моменту, як вони залишилися в купе вдвох, Августа відчула, що він ні на мить не випускає її з очей. Протягом усього дня її мучили спрага, задуха й неясні відгомони пережитого вночі незбагненного страху. Тільки коли стемніло, стало трошечки легше.

Незадовго до півночі потяг зупинився. Постояв хвилину-дві, тоді знову рушив, і майже одразу за темним вікном, ухкаючи, здіймаючись і опадаючи, замигтіли сталеві ферми нескінченного мосту через Дніпро. Унизу вгадувалася важка вода, ланцюжок зелених вогників бакенів на фарватері, удалині стояла каламутна заграва міських вогнів. Валентин вийшов, залишивши двері купе напівпрочиненими. У щілину з коридора повіяло нічною прохолодою. Пробігла провідниця, за нею, тягнучи валізи й наплічники, до виходу рухалися вервечкою троє або четверо пасажирів.

Августа нарешті прилягла; мірний ритм коліс заколисував. Але незабаром він перервався – стоянка в Кременчуці, майже півгодини. Вона заплющила очі. Гримали двері, з тамбура донісся скрегіт опущеного майданчика, потім почулися голоси, човгання підошов, приглушено, грудним голосом засміялася жінка.

Коли метушня начебто вляглась і настала тиша, що переривалася тільки монотонними оголошеннями вокзального інформатора за вікном, двері купе відкотились і на порозі виник Валентин з двома порожніми склянками у підстаканниках. Августа ледь розліпила обважнілі повіки.

– Не спати! – він зі смішком нахилився, потріпав її по щоці й почав вивантажувати з сумки пакети з провізією. – Закусимо чим бог послав – і тоді вже відбій до самого ранку.