Вона знехотя підвелася, взулася, поправила сколошкані простирадла і сіла, притулившись до перегородки. За цей час Валентин устиг перекласти матрац із верхньої полиці на нижню навпроти й за лічені секунди так спритно заправив постіль, що не лишилося жодної зморшки.
– Я рідко їжджу просто так, не по роботі,– повідомив він, усідаючись. – Особливий кайф, коли купе порожнє. Ніколи не зрозумію – і чому пасажири вічно невдоволені? І те їм не так, і це. Спокійно, більш-менш чисто, зручно… – Він почав розгортати їжу, виставив пару пляшок пива; Августа глянула на стіл.
– О, дивись! – здивувалася вона. – Наші квитки. Мабуть, їх принесли разом із квитками тієї пари, що вийшла в Кіровограді. Чому так рано?
– Тут бригада – самі стажисти. Неповний склад, по провідникові на вагон, а то й на два. Наша дівчина спати зараз завалиться – аж до самої Полтави-Південної. Або змиється в сусідній вагон, до дружка.
– А ти ким працюєш?
– Ти вже питала. Провідником.
– Вибач.
– Років з вісімнадцяти. Де я тільки не побував, особливо на Далекому Сході.
– Подобається робота?
– Звик. Спочатку було складно, потім – нормально. Сам собі хазяїн, платять стерпно, завжди додатковий заробіток. На будь-яких напрямках – знайомі. Щоправда, з цієї бригади нікого раніше не бачив, салаги… Пиво будеш?
– Краще води… Ти справді хочеш у мене оселитися?
Він вийняв склянку з підстаканника, хлюпнув мінеральної:
– Думаю, так. Може, днів на два зазирну до своїх, потім звільнюся, підшукаю іншу роботу, спокійнішу, але теж на залізниці…
Вона зрозуміла, що про майбутнє говорити йому не хочеться. Після того як вони залишилися в купе вдвох, Валентин трохи заспокоївся, але однаково очі його гарячково блищали.
– Я приляжу, – сказала Августа. – Сам прибереш?
– Умгу, – Валентин кивнув і взявся змітати сміття в пластиковий пакет від постільної білизни. Туди ж полетіли й квитки. – Поспи…
Із цим виявилося складно. Чи тому, що він кілька разів виходив і стукав дверима, чи тому, що, повернувшись востаннє, раптом замкнув двері на всі замки, опустив стопор і навалився на неї всім тілом, тикаючись у шию й груди мокрими губами, а вона відвертала обличчя від сильного пивного запаху. Потім рука, що бродила по її тілу, остаточно посміливішала, й Августа не без труднощів відштовхнула Валентина.
– Припини!
Він зі смішком подався на свою полицю, але вкладатися не став; Августа знову сіла, поправляючи одяг.
– Знаєш, чому хлопчаки в захваті від поїздів? – раптом запитав Смагін, усе ще важко дихаючи.
Августа похитала головою. Треба набратися терпіння.
– Ну, тобі це не цікаво… у тебе ж дівчина… Якщо в сумі, то я, певно, більше прожив у поїздах, ніж на твердій землі. І безсоння звідти ж. Звичка: у рейсі вічно спиш упівока – мало що трапиться? Потім повернешся, повзеш додому, сил жодних, вимиєшся, ляжеш – а сну нема й нема… Так, так… – Валентин задумливо хмикнув. – Знаєш, сестра берегла мене, нічого не змушувала робити вдома. Часу між рейсами – море, зайнятися нема чим. Потім, щоправда, з’явився клопіт. Сашка вічно на роботі в лікарні, Федоров у відрядженнях, так що довелося нянькою покрутитися…
– Яка вона була?
– Хто? – здивувався Валентин.
– Марта.
– А, – він спідлоба глянув на неї.– Тобі все спокою немає, я й забув. Марточка? Дуже гарна. Маленька морквочка. Пухкенька, міцненька, рудувата, кирпата, з чистою шкірою, і пахла, як ванільний коржик. Я її часто купав. Це було непросто – Олександра навіть у ванну її загнати не могла, просто сатаніла від цього. Марта до того, як Федоров відвів її в басейн, дуже боялася води, горлала як різана, а вже коли доходило до миття голови…
– Розкажи ще, – попрохала Августа.
– Ну що ще? Сама розумієш, я ж не щодня бачив твою дочку.
– Все одно – ви ж мешкали разом. Спільний дім.
– Спільний, так. Але в кожного своя кімната, усі по кутках. Потім Марта пішла в школу. Уроки я їй робити не допомагав, кіски не заплітав, наплічника не носив, батьківських зборів не відвідував… – Валентин криво посміхнувся, начебто щось пригадавши. – Та й твоє дівчисько мені попсувало кров добряче. Загалом, зразкового дядечка з мене не вийшло.
– Як ти гадаєш, що буде?
– Тобто? Ну звідки я знаю? Поживемо – побачимо… – Валентин замовк і схилив голову, прислухаючись.
Потяг почав гальмувати, зупинився, знову почулися голоси, кроки в коридорі, приглушені килимовою доріжкою. Потім у двері купе постукали. Валентин приклав палець до губ, косячись на двері. Підвівся, відсунув фіранку й визирнув на перон.
Читать дальше