Світлана Клімова: Ті, кого немає

Увагу старшого слідчого привернули руки трупа – порівняно чисті, з коротко підстриженими нігтями й слідами запеченої крові. Кісточки лівої були роздроблені – приблизно так буває, якщо вгатити щосили кулаком у бетонну стіну. У цьому, звісно, нічого дивного – з огляду на те, що вся нижня частина тіла небіжчика становила суцільну мішанину порваних м’язів і роздроблених кісток, звідки абияк змили бруд, згустки крові та клоччя плоті.

Олег Степанович підняв ліву руку ймовірного Смагіна, потримав її, важку й закляклу, у висячому положенні та спробував перевернути. Це вдалося не одразу. Суглоб не піддавався. Довелося застосувати силу. І недаремно – на шкірі внутрішньої поверхні, вище від зап’ястка, темніли якісь напівстерті або напівзмиті значки.

Дроб придивився й поліз по смартфон. Під час фотографування зі спалахом значки проступили чіткіше, вибудувався якийсь нерозбірливий ряд цифр. Слідчий ще кілька разів, міняючи ракурси й відстань, відклацав руку трупа, покликав працівника й пішов з моргу.

Телефонувати Олександрі Смагіній він не наважився – та поводилася занадто накручено під час їхньої останньої зустрічі. Начальству він також не збирався доповідати про свої гіпотези й припущення. Тим більше що йому було чітко наказано все спустити на гальмах і більше не морочити голову щодо зникнення молодшого брата Савелія Максимовича Смагіна. У мотиви прокурора Шереха старший слідчий не заглиблювався, але й не любив, коли до нього ставилися, як до шістки. Тому продовжував обережно копати в тому напрямку.

Довелося поблагати Гусельникову з експертно-криміналістичного відділу, але зрештою вона все-таки взяла в нього фото зі смартфона, кинувши традиційне: «Нічого не обіцяю». А наприкінці робочого дня на столі перед Олегом Степановичем лежав номер мобільного телефону, який покійний записав на зап’ястку кульковою ручкою з водостійкою пастою. Ніби у великому поспіху й за відсутності паперу.

Дроб зателефонував у технічний відділ, попрохав уточнити місцеперебування абонента з таким-то номером, і його повідомили, що зазначений мобільний пристрій перебуває за тридцять вісім кілометрів на схід від міста. Плюс-мінус кілометр. Уже не вагаючись, слідчий набрав номер і з ходу відрекомендувався. Відповіла жінка, котра, як він зрозумів, перебувала на відпочинку в селі Базаліївка. Знайомство з Чуковським і Смагіним вона однозначно заперечила, а продовжувати розпити й тим вводити її в курс того, що трапилося, він не став. «Відкладемо поки що…» – похмуро вирішив Олег Степанович і практично відразу зв’язався зі старшим Смагіним. Розмова мала відбутися не з легких.

На подив Дроба, після того як він виклав суть події, відставний полковник миттєво погодився зустрітись.

– Я ще в місті,– повідомив Савелій Максимович. – То ви кажете… Це ваше припущення?

– Ні, я практично впевнений.

– За чверть години чекайте на мене біля входу в прокуратуру. – Смагін відключився.

Дроб витер носовичком змокріле чоло. Слава богу, зі службовими справами на сьогодні все. Ніхто його більше не смикав, не було викликів до начальства. І те, що його зараз найбільше цікавило, можна було провернути швидко й тим більше без документування. Він налив жовтуватої води з карафи, з відразою ковтнув, поморщився й передзвонив дружині, що затримається. Потім замкнув кабінет і вийшов на вулицю.

Вишневий джип Смагіна загальмував коло бордюру через чотири хвилини. Дроб мовчки сів поруч із водієм, назвав адресу, і машина рвонула з місця. Савелій Максимович також був не надто багатослівний – запитав тільки, де й коли все сталося. Потім додав, чомусь стишивши голос: «Шереху доповідали?»

– Ще ні. Поки що думаю.

– Правильно думаєте.

До самого моргу полковник більше не зронив ані звуку.

У коридорі Дроб поставив процесуальне питання:

– За якими особливими прикметами ви можете упізнати померлого?

Полковник пирхнув:

– Ні за якими. Але вже з власним братом я не помилюся, будьте певні.

– Добре, – сказав Олег Степанович. – Тим більше, що протокол упізнання ми вести не будемо.

Коли труп витягли з холодильника, слідчий, як годиться, спитав, зазираючи через плече старшого Смагіна:

– Ви знаєте цю людину?

– Так, – крізь зуби відповів полковник. – Це мій молодший брат. Валентин Максимович Смагін.

– Ви впевнені?

– Більш ніж. – Савелій Максимович махнув рукою: заберіть ради бога. – Ходімо звідси, Олегу Степановичу… І не треба цього, як його… Я сам повідомлю сестру. Справа, зрештою, родинна.