Світлана Клімова: Ті, кого немає

– На нуль шістдесятий на сьогодні – нічого. На жаль, – нарешті промовила дівчина.

– Як це? – скинувся Валентин, засовуючись у віконце. – Що значить «нічого»?

– Немає місць. Навіть в СВ.

– А що є?

– На завтра, на чотириста тридцять другий. Купе, плацкарт…

– Чотириста тридцять другий! – презирливо пирхнув він. – Він же сімнадцять годин повзе, у кожній клятій дірі по пів години припухає!

Облом!

Дівчина зробила круглі очі й розвела руками. Валентин змок від злості, але промовив:

– Добре, давайте що є.

Касирка видала кілька коротких черг по клавішах, цвиркнув принтер. Валентин розплатився, сунув квитки у внутрішню кишеню куртки й вирушив шукати привокзальне поштове відділення. Там він купив чистий конверт із маркою. Улаштувався за хитким столиком і вийняв з кишені лист Августи до дочки. Зараз саме час. Вклав листок у новий конверт, заклеїв і надписав, акуратно виводячи друковані літери: «Федоровій Марті Сергіївні», а нижче – свою колишню домашню адресу. Старий конверт Валентин зім’яв і жбурнув у пластиковий кошик для сміття, а новий кинув у поштову скриньку на виході. І тільки коли привокзальна площа лишилася позаду, розслабився.

На який подарунок заслуговує матуся його солодкої дівчинки?

«Жіноча білизна!» – подумав він, ковзаючи поглядом по вивісках. Розмір очевидний, колір червоний, що-небудь шовкове, з мереживцями, дорожче… І обов’язково, повернувшись додому, попрохати… ні – переконати або, якщо впиратиметься, й змусити, щоб одягла його скромний сувенір…

До села Базаліївка Августа дісталася тільки ввечері.

А пізнього ранку того ж дня вона стояла біля дверей своєї міської квартири. У шпарині замка стирчала згорнута в трубочку записка з єдиним нерівним олівцевим рядком: «Сука, тобі не жити!» Вона відімкнула, закинула сумку в передпокій і кинулася до Віктора Петровича. Той, на щастя, виявився в місті. Затишно влаштувавшись у подушках на тахті, перегортав порваний «Довідник садівника-аматора».

– От! – Августа з ходу сунула під ніс приятелеві покійного батька зім’яту папірчину. – Дивіться, дядю Вітю! Ну коли вже край цьому клятому божевіллю?

– А ти сама де була? – Віктор Петрович примружився з-під окулярів на Вадонові карлючки.

– У селі. Продуктів приїхала прикупити, – збрехала Августа.

– Ну то й не панікуй, дочко. Немає твого гаспида. У СІЗО париться, на Холодній горі.

– Невже? – Августа опустилася на стілець.

– Він тут днів п’ять тому з’явився. Коханка його розродилася раніше, але невдало – дитя виявилося мертвим. Владислав мало не розніс лікарню, бушував, пиячив, побився, а хлопець, який здуру зчепився з ним у барі, тепер у реанімації, і справи в обох погані. Так що передихни. Світить йому за сукупністю минулих заслуг десяточка. Це якщо той, кого він ударив ножем, викараскається.

– Ясно, – сказала Августа, підводячись. – Тоді вибачайте за вторгнення, дядю Вітю. Я побігла.

– А сама ж як?

– Та нормально, – вона знизала плечима. – Побуду до холодів за містом, а потім – на роботу.

– Ну то й з богом, – кивнув Віктор Петрович. – Гриби хоч у вас там є?

– Аякже, – усміхнулася Августа. – Привезу обов’язково…

Повернувшись у міську квартиру, вона особливо старанно вимилася, прибралася й упакувала все необхідне для життя в селі. Запасла харчі, потім пірнула в рейсовий автобус і до сутінків устигла в Базаліївку.

За час її відсутності бабусин будинок, який і без того дихав на ладан, ще більше занепав. Перекошені двері ледве вдалося відчинити, усередині пахло мишами й цвіллю, по кутках чорніло клоччя павутини, але електрику не відключили, грубка не розвалилася, дров у сараї вистачало, – і вона не гаючись уже вдруге за сьогодні взялася наводити чистоту. Потім усе-таки вирішила розпалити в печі, щоб просушити біля вогню сиру, але чисту постільну білизну. До вечері дійшло, коли Базаліївка додивлялася третій сон.

З ранку в неї був запланований ліс, а на цвинтар Августа вирішила сходити по обіді.

Сосняк стояв сухуватий, але в низинах пахло грибами й прілою глицею. Іноді потягувало гноєм – одна з лісових доріг вела до володінь місцевого фермера. Августа у спортивному костюмі й кедах, зав’язана косинкою по самі брови, з відром і ножем у руці, неквапом бродила серед сосонок, виглядаючи рижик або, у крайньому разі, маслюк. Крім неї, у лісі лазив деякий народ, здебільшого сільський, але небагато, і це радувало. Із боку ферми долинав собачий гавкіт. Грибів було мало, вона повернулася в село і ввійшла в будинок, причинивши за собою двері. Водночас у тій кімнаті, де вона провела ніч, подав голос мобільний. Телефон лежав на тумбочці; номер висвітився незнайомий. Августа машинально натиснула на кнопку прийняття виклику і почула: