Вона опустилася поруч.
– Ось що… – Смагін знову насупився. – Там, у басейні, я сказав тобі, що прийшов подивитися на Марту…
– До чого тут твоя племінниця?
– Не поспішай! Спокійно з’ясуймо розклáди. – Валентин зненацька стишив голос: – Марта твоя дочка, так? Тільки не бреши! Ти мені ще в Новому Світі її нагадала – ви ж і справді схожі. Я від сестри знаю, що дівчинку вони вдочерили… І народила ти її в тій самій лікарні, де працює Олександра. І через це погодилася залишитися зі мною… Та не смикайся ти!.. Мені нема чого ні судити тебе, ні, тим більше, кривдити.
Августа облизала сухі губи й промовила:
– У нас іще буде час, щоб поговорити про… про Марту.
Обличчя його викривила швидка гримаса. Майнула – і пропала.
– Не буде! Немає ніякого часу, Августо. Вона поїхала. Розвіялась. Випарувалась!
– Як поїхала?
– А отак, – Валентин поморщився. – У них сьогодні мали розпочатися кваліфікаційні запливи… – Він збився, потім продовжив – уже повільніше, ретельно добираючи слова: – Я хотів залишитися, щоб подивитися хоч перший день, а вже потім закінчити свої справи… Народу набилось – як оселедців, але Марти чомусь ніде не було. Я покрутився там, потім підійшов до тренера… Сама розумієш, мало що: травма, прихворіла… Занервувався, зрозуміло, – все-таки дівчисько зросло в мене на очах…
– Ну? І що сказав тренер?
– Каже: навідріз відмовилася брати участь у змаганнях. Цей мужик мало не лускав від люті… Причини Марта не пояснила – просто заявила: їду. І до басейну більше ні ногою. Тренер кинувся телефонувати Олександрі, втрапив на Федорова, а той: «Відпустіть її, нехай їде, допоможіть тільки з квитком, і щоб хто-небудь її провів до вагона»… Учора й відправили – тим самим нуль-шістдесятим… Ні, ти просто її не знаєш! Пекельний характер. Як щось візьме собі в голову – все, кувалдою не вибити!
Августа мимоволі всміхнулася:
– Ну, поїхала й поїхала. А ти чого так завівся?
– І справді…– Він підвівся, пройшовся кімнатою і раптом різко склався, присів навпочіпки прямо перед нею: – Ох, терпіти не можу, коли все йде… навскіс. Я ж в Одесі випадково опинився, так зійшлося, хотів подивитись, як дівчинка виступить… Ти теж через неї приїхала, чи ж не так?
– Усе набагато складніше. Я побачилася з ними – з твоєю сестрою та її чоловіком, але дівчинка мене… не прийняла. Це було боляче, але справедливо. І я здалася, Валентине. Сказала собі: все, стоп. Силою не будеш милою. Хотіла тільки привітати Марту з днем народження – і от… приїхала.
– Привітала?
– Так. Тільки не треба цієї іронії. Не люблю.
– Вибач, вирвалося… – Він підвівся й попрямував у кухню. На ходу раптово обернувся: – Я тобі допоможу повернути дочку! Сестрі на неї начхати, Марта їй ніколи не була потрібна. Федоров – інакший, він у ній душі не чує, будуть проблеми…
Ця безглузда, смикана розмова остаточно вибила її з колії. «Але якщо вже все з’ясувалося, подітися нікуди…» – подумала вона, розминаючи сигарету біля вікна. Валентин безшумно підійшов ззаду, притулився лобом до її потилиці.
– Не засмучуйся! – пробурмотів він. – Не все так погано. Ти мені подобаєшся, і то дуже. Марта до тебе повернеться… заживемо втрьох…
– Ти думаєш? – слабко здивувалася вона.
– Абсолютно впевнений. – Він підвищив голос. – От що ми зробимо, Августо… – Він відійшов, поплескав по кишенях, перевіряючи, чи все на місці.– Я зараз на вокзал. Речі зібрані. Приготуй що-небудь, перекусимо, коли я повернусь, і – вперед. Зупинюся в тебе, так буде зручніше. Немає заперечень?
Августа, продовжуючи думати про своє, кивнула. Смагін дзизнув блискавкою сумки, порився в ній, а потім квапливо пішов з будинку, знову замкнувши ззовні вхідні двері.
З одного погляду на загальні каси стало зрозуміло, що квитків на вечірній шістдесятий немає й не передбачається. На табло наявності значився нуль. Валентин повернув до службового віконця, біля якого тупцювали двійко високих хлопців, пускали бісики до молоденької касирки. Хлопці неохоче пропустили його, і він простягнув симпатичній панянці посвідчення співробітника служби пасажирських перевезень на ім’я Смагіна В. М.
– Два купейні на шістдесятий, будь ласка, – неголосно мовив Валентин, нахиляючись ближче до віконця. – На сьогодні…
Дівчина звірилася з фото, коротко стрельнувши поглядом на його усміхнену фізіономію, і відвернулася до монітора. Валентин відлипнув від каси й скосив очі: поруч уже ніхто не маячив. Він знав, що квитки будуть, повинні бути, і тепер спокійно чекав, поки касирка закінчить бити наманікюреними нігтиками по клавіатурі.
Читать дальше