Чак Паланик - Виправний день

Уважно розглядаючи кожну могилу, Джамал запитав, чи є тут місце жінки на ім’я Белінда.

— Та лєрва лижит там, ди рабовласники, — сказав Барнабас. Створіння пішло в бік лісистої частини поза сімейними могилами. Там, серед іржавих хрестів і затонулих могильників, Джамал знайшов невеликий камінь, білий мармур, поточений дощем. Можна було прочитати лише ім’я «Белінда».

В інших випадках істота сиділа тихо, і Джамал зачитував уголос уривки з книги Талбота. Євангелія нового нового світу. У вітальні, під тріск полум’я у каміні, він читав:

Ми любимо боротися, але ненавидимо вигравати. Ми не визнаємо владу, створюємо конфлікти і нацьковуємо себе проти влади не тому, що не хочемо домінувати, а тому, що знаємо: тріумф передбачає ще більшу боротьбу. Ми любимо боротися, бо знаємо, що, яка б непереможна сила нас зрештою не перемогла, ми нарешті зможемо втішитися і впізнати в цьому ворогові Бога.

Він помітив, як створіння, коли напивалося і клеїло дурня, ніби відчувало щире щастя. Воно піднімало свій тріскучий голос, верещало старі спіричуели. Джамал спостерігав за цим із жалем і захопленням. Поважний клоун. Він здавався примарою. Духом цього самотнього місця. Його вигляд нагадував рядки з Талбота:

Білим найзавиднішою рисою темношкірих здавалася їхня здатність бути щасливими. Вони демонстрували благородну рішучість і добродушність, про які білі могли лише мріяти. Протягом століть переслідування темношкірих розвинуло завидний дух і внутрішнє задоволення. Щоб зруйнувати це щастя, білі створили індустрію невдоволення й отруїли щастя темношкірих, замінивши його люттю і ненавистю. Сіючи зерна незахищеності, білі знищили найбільшу силу, якою коли-небудь насолоджувалися темношкірі. Навчивши темношкірих ображатися, білі успішно прокляли їх набагато більшим горем, ніж якийсь там білий смуток.

Розлігшись у червоному оксамитовому кріслі, створіння кліпало здивованими очима. Воно прицмокнуло розпухлими губами й запитало:

— Мошьпане Дж’мал, та книжка… там дійшьно такє-во пише?

Джамал кивнув.

Створіння кивнуло у відповідь.

— Праль’но пише, — занурені в роздуми старі очі вивчали власне відображення у відполірованому боці срібного кухля з джулепом. — Мошьпане Дж’мал? — запитало воно. — А ви в Бога віруєти?

Джамал трохи нализався. Він відповів:

— Мені подобається те, що Бог створює, але я визнаю, що не віддаю йому належне, — схилившись ближче до істоти, він змовницьки додав: — Якби я молився хоча б половину того часу, скільки витратив на пошук порно в Інтернеті, то був би спасенний. Не сумніваюся. — Він пустотливо всміхнувся: — Я лише хочу любити Бога хоча б наполовину стільки, скільки я люблю деякі його прекрасні, найкращі творіння.

Чим би воно не було, створіння начебто зрозуміло. Отоді воно могло бути тим, чим є насправді: старою білою жінкою з блекфейсом, яка боїться, що її виселять із родинного дому. Побачивши, як пом’якшали риси обличчя створіння, Джамал раптом усвідомив правду. Його найбільшим страхом було те, що цей горбатий химерний гном змириться зі своєю природою. Він повернеться назад до буття наляканої бабусі. Жінка покине цей будинок і забере з собою його історію. Джамал хвилюється не лише за написання книжки. Джамал залишиться сам зі своєю владою, королем у палаці, але без цього дурнуватого блазня. Цей пустотливий сміховинний клоун — єдина людина в його житті, у товаристві якої він почувається комфортно.

Він ніколи й не передбачав, що влада буде такою самотньою.

Ніхто ніколи не повірить і слову цього блазня, тож він може висповідатися йому в будь-яких гріхах. Його лякало те, наскільки сильно йому потрібен цей безумець у ролі довіреної особи. Загадувався, хто кому був потрібен більше.

Щоб припинити цю мить, король потягнувся до спітнілого глечика, що стояв на боковому столі. Не чекаючи прохання, він налив істоті повну склянку.

Смакота налила собі ще бокал вина. Безпечніше було здаватися п’яною, ніж наляканою. Поліція не заарештує жінку напідпитку, але вони переслідуватимуть ту, що крадькома всміхається і надто швидко крокує вулицею, залишаючись у тіні, й відвертається від світла фар, яке може відкрити її обличчя. Вона перевірила макіяж у дзеркалі у ванній і стерла слід від помади на передньому зубі. Хтось постукав у двері.

— Секунду, — відгукнулася вона.

Бокал з вином стояв на поличці біля ванної, біля порожньої пляшки з-під вина. Парфум, ледь не забула вона. Один пшик за колінами, по одному за кожним вухом. Вона перехилила бокал, тоді скинула трусики і шпурнула їх у кошик із білизною. Останній погляд у дзеркало подарував їй упевненість. Як і вино.