Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

Нуазетт зателефонувала вчора ввечері. Голос у неї був напружений та обачливий, як і в мене; я уявила, як вона спирається, як і я, на кахляну поверхню барної стійки, а на її вузькому обличчі застигла підозра. У її словах мало тепла, вони долинають до мене крізь довгі згаяні роки, та коли вона починає говорити про свою дитину, я чую в її голосі щось інше. Щось схоже на м’якість. Мене це тішить.

Гадаю, у свій час я їй розповім; потроху буду її втаємничувати. Я можу собі дозволити бути терплячою; зрештою, я добре вмію це робити. У якомусь сенсі їй ця історія потрібна більше, ніж будь-кому, навіть більше, ніж Пісташ, – і вже точно більше, ніж суспільству, що, роззявивши рота, витріщається на старий скандал. Пісташ не тримає зла. Вона приймає людей такими, якими вони є, вона чесна й добра. Але Нуазетт ця історія потрібна, потрібна вона і її доньці Пеш – на той випадок, якщо привид Старої Мами колись знову підніме голову. У Нуазетт повно своїх демонів. Сподіваюся тільки, що я більше не один із них.

Тепер, коли всі поїхали, у будинку дивне відчуття пустоти й необжитості. Протяг ганяє по кахлях сухі листочки. Та я все ж не почуваюсь самотньою. Абсурдно думати, що в цій старій хаті можуть бути привиди. Я прожила тут так довго, і жодного разу ніяке тріпотіння не виказало їхньої присутності, але сьогодні я відчуваю… Тінь тіні, невловима присутність, прихована й смиренна, чекає…

Мій голос прозвучав різкіше, ніж мені хотілося. «Хто тут? Я питаю, хто тут ?» Голос металом відбився від голих стін і покритої кахлями підлоги. Він вийшов на світло, і я мало не розреготалась і водночас ледь не розридалась від його присутності.

– Пахне смачною кавою, – сказав він звичним м’яким тоном.

– Господи, Полю, як тобі вдається так тихо ступати?

Він усміхнувся.

– Я думала… Я думала, ти…

– Ти забагато думаєш, – відповів він, наближаючись до плити. У тьмяному світлі лампи його обличчя набуло золотаво-жовтого кольору, а обвислі вуса надавали йому сумного вигляду, якому зовсім не відповідали бісики в очах. Я намагалась вирахувати, як багато йому вдалося підслухати. Засидівшись тут у присмерку, я геть забула, що він у будинку.

– І ще й багато говориш, – без дорікання сказав він, наливаючи собі кави. – Я вже думав, ти цілий тиждень розповідатимеш, так завзято ти почала.

І він подарував мені лукаву посмішку.

– Я хотіла, щоб вони зрозуміли, – сердито відказала я. – А Пісташ…

– Люди розуміють значно більше, ніж тобі здається, – він зробив крок упритул до мене й накрив долонею мою щоку. Він пахнув кавою і застарілим тютюном. – Чому ти так довго переховувалась? Що хорошого тобі це дало?

– Були… такі речі… про які я просто не могла розказати, – я зашпорталась у власних словах. – Ні тобі, ні комусь іншому. Те, від чого, як мені здавалося, повалиться цілий світ. Тобі не зрозуміти… Ти ніколи не робив нічого такого…

Він розсміявся щирим невимушеним сміхом.

– Ох, Фрамбуаз! Ти справді так вважаєш? Що в мене ніколи не було таємниць? – він взяв мою забруднену руку у свої. – Чи я надто тупий, щоб мати таємниці?

– Я не те мала на увазі… – почала я. Хоча саме це я й мала на увазі. Господи поможи, саме це.

– Ти думаєш, що можеш тягнути на спині весь світ, – сказав Поль. – Що ж, тоді послухай дещо.

Він знову збився на діалект, і на деяких словах почав заїкатися, як у дитинстві. Від цього він наче помолодшав.

– Ті анонімні листи – пам’ятаєш ті записки, Буаз? Ті, з помилками? А написи на стінах?

Я кивнула.

– Пам’ят-таєш, як вона х-ховала ті листи, коли ти заходила до кімнати? Пам’ятаєш, як ти здогадувалась, що вона отримала записку по виразу її обличчя і по тому, як вона поводилася, якою наляканою, сердитою і сповненою ненависті вона була, бо її справді це лякало й лютило, і як ти особливо сильно ненавиділа її в такі дні, так сильно, що ладна була сама її вбити?

Я знову кивнула.

– То був я, – зізнався він. – То я їх писав, усі сам. Присягаюся, ти навіть не здогадувалась, що я вмію писати, і попри те, що я вклав у них всю душу, результат вийшов так собі. Я хотів помститися. За те, що вона того дня назвала мене кретином перед тобою, і Кассі, і Рен-К-к-к-к-к… – раптом у нього перекосилось обличчя, і він відчайдушно почервонів. – І перед Рен-Клод, – стиха договорив він.

– Ясно.

Ну, звичайно. Так завжди буває з усіма загадками, що стають ясними, мов день, коли нарешті дізнаєшся відповідь. Я пам’ятаю, яким ставало його обличчя, коли поряд була Ренетт, як він заїкався й замовкав, хоч зі мною говорив цілком нормально. Я пам’ятаю гостру неприховану ненависть в його очах того дня – Говори нормально, кретине! – і моторошний шлейф люті й болю, який тягнувся йому вслід. Я пам’ятаю, як він інколи з надзвичайним напруженням заглядав до коміксів Кассі – той самий Поль, який узагалі не вмів читати. Я пам’ятаю, як уважно він дивився на мене, коли я ділила апельсин; а ще інколи на річці в мене бувало неприємне відчуття, ніби за мною стежать, навіть того дня, останнього разу з Томасом… навіть тоді, Боже, навіть тоді.