Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

А потім пролунав постріл.

Ми всі почули його – звук якоїсь великокаліберної зброї, можливо, двоствольної рушниці або ж застарілого револьвера, з тих, що досі зберігаються на горищах чи в підвалах сільських будинків по всій Франції. То був постріл навмання: Ґійом Рамонден відчув на щоці опік від кулі й від жаху випорожнив сечовий міхур, і всі голови разом повернулися, щоб побачити, звідки стріляли. Ніхто не знав. Мати почала відповзати з-під їхніх раптово застиглих рук; у неї кровоточив десяток ран, у декількох місцях було вщент видране волосся й оголилася шкіра черепа; гостра палиця проштрикнула їй руку, тож пальці безпомічно обвисли.

Тепер чувся лише тріск вогню – біблійний, апокаліптичний. Люди чекали, пригадуючи, можливо, карний загін біля церкви Святого Бенедикта, і тремтіли від власних кривавих намірів. Раптом зазвучав голос (чи то з боку кукурудзяного поля, чи палаючого будинку, чи взагалі з небес); то був гучний чоловічий голос, якого неможливо було не послухатись.

– Залиште їх!

Тим часом мати продовжувала відповзати. Наче пшениця під вітром, натовп мимохіть розступився, щоб дати їй дорогу.

– Залиште їх! Розходьтеся по домівках!

Пізніше люди казали, що голос був їм знайомий. Вони впізнали певні модуляції, та так і не змогли визначити, кому він належав.

Хтось істерично закричав: « То Філіпп Ур’я! ».

Та Філіпп був мертвий. По натовпу пробігли дрижаки. Мати дісталася до відкритого поля, із викликом підвівшись на ноги. Спочатку хтось сунувся, щоб її затримати, та потім розважливо відійшов. Отець Фроман промекав щось безвольне й благочестиве. Кілька сердитих голосів щось бовкнули й одразу замовкли в цьому забобонному мовчанні. Обережно, хоч і гордовито, не відвертаючись від їхніх пильних поглядів, я почала пробиратися до матері. Обличчя в мене палало від жару, а перед очима вистрибували вогники. Я взяла її за цілу руку.

Перед нами розкинувся широкий темний простір кукурудзяного поля Ур’я. Ми мовчки попрямували туди. За нами не пішов ніхто.

Ми перебрались до тітки Жульєтт. Мати побула там тиждень, а потім поїхала – можливо, через почуття провини й страху, і точно вже – заради свого здоров’я. Після того ми бачили її лише кілька разів. Як ми зрозуміли, вона змінила ім’я, взявши дівоче прізвище, і повернулась до Бретані. Відомості про неї були дуже фрагментарні. Я чула, що вона непогано влаштувалася й заробляла незлі гроші в пекарні, де готувала фірмову випічку. Кулінарія завжди була її основною любов’ю. Ми жили у тітки Жульєтт і поїхали звідти одразу, як змогли – Ренетт вирішила пробуватись у кіно, їй же так довго цього кортіло; Кассі під вигаданим ім’ям утік до Парижа; а я взяла нудний, але зручний шлюб. До нас дійшла звістка, що ферма в Ле-Лавезі тільки частково постраждала від вогню, більшість господарських будівель уціліла, а повного руйнування зазнав лише фасад головного будинку. Ми могли б повернутися додому. Та поголос про масове вбивство в Ле-Лавезі вже пішов. Мати зізналась у злочині перед трьома десятками свідків; її слів « Його вбила я! Я була його шльондрою і ні про що не шкодую!» – так само, як і висловлених почуттів до односельців – було достатньо, щоб її засудити. Незабаром після звільнення в селі встановили бронзову меморіальну табличку, присвячену десятьом жертвам розстрілу, а пізніше, коли такі речі перетворюються на цікаві історії, що їх переповідають на дозвіллі, коли біль від утрати трохи стихає, стало зрозуміло, що ворожість до Мірабель Дартижан та її дітей насправді анітрохи не зменшилась. Я мала визнати правду: я ніколи не зможу повернутися до Ле-Лавеза. Жодного вороття. І протягом тривалого часу я навіть не розуміла, як сильно мені того хотілося.

Кава все ще кипить на плиті. Її аромат пробуджує в мені гірку ностальгію – запах паленого листя з домішкою диму. Я варю собі дуже солодку каву, як для постраждалого від шоку. Гадаю, тепер я розумію свою матір, бо відчуваю певну дикість і свободу від того, що наплювала на все.

Усі поїхали. Дівчинка з диктофоном і купою касет. Фотограф. Навіть Пісташ поїхала додому на моє прохання, та я досі відчуваю її руки навколо шиї та прощальний доторк губ до моєї щоки. Моя хороша донечка, яку я так довго ігнорувала заради бунтарки. Та люди змінюються. Принаймні тепер я можу з вами поговорити, моя дикунко Нуазетт, моя мила Пісташ. Тепер я можу обіймати вас без відчуття, ніби мене засмоктує в мул. Стара Мама нарешті померла, і її прокляття зруйноване. Ніякої біди не станеться, якщо я нарешті наважуся любити вас.