Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

Мати, цілковито розперезавшись, продовжувала волати: « Я його вбила, боягузи! Я вбила його і рада, що так вчинила! І я вб’ю кожного з вас, якщо наважитесь наблизитися до мене чи моїх дітей! »

Кассі спробував взяти її за руку, та вона відкинула його до стіни.

– Задні двері! – крикнула я йому. – Ми маємо вийти через задні двері!

– А якщо вони нас там чекають? – прорюмсала Ренетт.

– Якщо! – роздратовано викрикнула я.

Надворі було чути свист та улюлюкання, ніби там шаленіла ярмаркова площа. Я взяла матір за один лікоть, Кассі – за другий. Удвох ми витягли її, усе ще осатанілу, до задніх дверей. Звісно, вони чекали. Їхні мармизи були червоні від світла вогню. Ґійом заступив нам дорогу, його з обох боків підтримували м’ясник Петі й Жан-Марк, батько Поля: він хоч і мав збентежений вигляд, все ж вишкірявся, мов зуби продавав. Вони були надто п’яні, або, може, усе ще вагалися, як саме скоїти вбивство, наче діти, які беруть одне одного на слабо. Але вони вже встигли підпалити курник і козятник. Сморід паленого пір’я змішався з сирою прохолодою туману.

– Ніхто нікуди не йде, – похмуро процідив Ґійом. Дім за нашими спинами шепотів і потріскував, охоплений полум’ям.

Мати розвернула дробовик прикладом уперед і ледь помітним оку рухом вдарила ним його в груди. Ґійом осів на землю. На секунду там, де він стояв, утворилась прогалина, і я стрибнула в неї, прослизаючи під ліктями й проповзаючи між ногами, палицями та вилами. Хтось намагався мене упіймати, та я спритно, мов вугор, прокладала собі дорогу крізь розгарячілу юрбу. Раптом я відчула, як мене притискає й придушує хвилею людських тіл.

Я видряпалася до повітря й простору, не звертаючи уваги на стусани, що сипались на мене. Я побігла через поле в темряву і причаїлась у хащах малини. Десь далеко позаду мені наче чувся материн голос, вона втратила голову від люті й несамовито гарчала. Як звір, що захищає своє дитинча.

Сморід диму ставав усе міцнішим. Перед будинком щось із гуркотом повалилося, і я відчула, як через поле до мене докотилася хвиля жару. Хтось – гадаю, то була Ренетт – тоненько скиглив.

Безформний натовп навіснів. Його тінь дійшла до малинових хащ і навіть далі. А за ним я побачила, як у фонтані скалок валиться дах. У небо червоним маревом піднявся стовп гарячого повітря, з ревом розкидаючи іскри в сіре небо – справжній вогняний гейзер.

Від натовпу відділилась одинока фігура й помчала через поле. Я впізнала Кассі. Він кинувся в кукурудзу, і я здогадалась, що він, мабуть, хоче прорватись до Спостережного Пункту. Навздогін йому побігли було двійко селян, але їх відлякнуло палаюче поле. До того ж їм потрібна була саме мати. Крізь ревіння юрби й вогню мені було ледве чути, що саме вона кричить. Вона кликала нас на ім’я.

– Кассі! Рен-Клод! Буаз!

Я підвелась у малинових кущах і приготувалася бігти, якщо хтось спробує до мене наблизитися. Вставши навшпиньки, я змогла кинути на неї швидкий погляд. Мати виглядала абсолютно неймовірно: оточена з усіх боків, вона відчайдушно билася, і її обличчя стало червоно-чорним від вогню, крові й диму, вона нагадувала якесь міфічне чудовисько. Я також піймала поглядом й інших: Франсін Креспін – її обличчя вівці-святоші перекосило від вереску ненависті, Ґійом Рамонден – ніби оживлений мрець. Тепер до їхньої ненависті примішався ще й страх, той забобонний страх, який можна вилікувати тільки знищенням і вбивством. Вони довго до цього йшли, та для них нарешті настав час душогубства. Я побачила, як Ренетт вислизнула з натовпу і чкурнула в кукурудзу. Ніхто не намагався її затримати. Крім того, у той момент більшість із них, засліплена жагою крові, навряд чи її впізнала.

Мати повалилась. Можливо, її рука, піднята вгору над їхніми мармизами, тільки примарилась мені. Це було як в одній із книжечок Кассі – «Чума зомбі» або ж «Долина канібалів». Не вистачало тільки ритму барабанів. Але найгіршим у цьому жаху було те, що там були тільки знайомі обличчя. Батько Поля. Шістнадцятирічна Жаннет Креспін, яка мало не стала королевою врожаю, а тепер її обличчя було перемазане кров’ю. Навіть соромливий отець Фроман був там, хоч і неможливо було розібрати, чи він намагається відновити порядок, чи наробити ще більше безладу. На материну голову та спину посипалися стусани й палиці, та вона була ніби стиснутий кулак, ніби жінка, що тримає на руках дитя, і продовжувала викрикувати щось зневажливе, хоч слів було й не розібрати – їх заглушили розпашілі тіла й ненависть.