Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

– Я тут подумала, – неприродно дзвінко промовила вона. – Що нам треба змінити клімат.

Ми глянули на неї без жодної цікавості. Запах жиру й сидру задавлював усе навколо.

– І я подумала, що непогано було б поїхати до тітки Жульєтт у П’єрр-Бюфф’єр, – продовжила вона. – Вам там сподобається. Це в горах, у Лімузені. Там і кози, і бабаки, і…

– Кози і тут є, – монотонним голосом сказала я.

Мати видала ще один вимучений слабкий смішок.

– Так, варто було передбачити, що у вас будуть заперечення, – відповіла вона.

Я подивилась просто їй у вічі.

– Ти хочеш, щоб ми втекли, – промовила я.

Спочатку вона прикидалась, що не розуміє мене.

– Так, знаю, може здатися, що туди довго їхати, – так само вдавано бадьоро щебетала вона. – Зате тітка Жульєтт так нам зрадіє…

– Ти хочеш, щоб ми втекли звідси, бо люди подейкують, що ти – нацистська хвойда.

Мати почервоніла.

– Не варто прислухатися до пліток, – різко видихнула вона. – Це не доводить до добра.

– О, то це не так, еге ж? – сказала я, просто щоб її збентежити. Я знала, що це неправда, я й уявити її в цій ролі не могла. Я ж бачила хвойд раніше. Вони були рожеві й пухкі, гарненькі й м’якенькі, з великими очима й підмальованими губами, як в улюблених кіноактрис Ренетт. Хвойди сміялись та верещали, носили черевики на високих підборах і шкіряні сумочки. Мати ж була стара, негарна й похмура. Навіть усмішка не прикрашала її.

– Звісно ні, – вона уникала мого зустрічного погляду.

– Тоді чому ми втікаємо? – наполегливо спитала я.

У відповідь – тиша. У цій тиші ми й почули неприємний гул голосів надворі, дзвякіт металу й хвицання ніг, а потім у віконниці прилетів перший камінь. Так звучав Ле-Лавез у всій своїй дріб’язковій злості та мстивій люті. Люди перестали бути людьми: там не було Ґодінів чи Лекозів, Трюріанів, Дюпонів чи Рамонденів – то були солдати однієї армії. Обережно виглядаючи з вікна, ми побачили, як вони збираються біля нашої хвіртки, їх було двадцятеро, тридцятеро чи навіть більше, переважно чоловіки, хоч і жінки траплялись; у декого були ліхтарі та факели, як під час вечірньої ходи на честь врожаю, а інші принесли з собою повні кишені каміння. Поки ми роздивлялись, і світло з кухонного вікна проливалося надвір, хтось повернувся та пожбурив у вікно каменюку. Тріснула стара дерев’яна рама, і всередину бризнуло скло. Діло рук Ґійома Рамондена. У мерехтливому червоному сяйві факелів його обличчя майже не було видно, проте градус його ненависті я відчувала навіть крізь скло.

– Шльондра! – його голосу, розпаленого не лише від вина, було не впізнати. – Виходь, стерво, а то ми зайдемо всередину і витягнемо тебе звідти!

Його слова були підтримані ревінням, почувся тупіт, схвальні вигуки, і град каміння застукав по наших напівпрочинених віконницях.

Крізь шпарину в розбитому вікні мати вигукнула:

– Йди додому, Ґійоме, дурень ти такий, поки не вирубався, бо комусь доведеться тебе тягти!

У натовпі почувся сміх і глузування. Ґійом потряс милицею, на яку спирався.

– То ти смілива, німецьке стерво! – заволав він грубим п’яним голосом, але цілком розбірливо. – Хто здав їм Рафаеля? Хто розпатякав про «Ля Реп»? Це ж ти, Мірабель? Розповіла все СС, а вони вбили твого коханця?

Мати з вікна плюнула на них.

– Сміливець! – голос у неї був високим і пронизливим. – Як сміливо ти говориш, Ґійоме Рамонден! Хоробрості вистачило якраз на те, щоб стояти біля дому чесної жінки та лякати її дітей. Такий хоробрий, що комісували додому в перший тиждень війни, а мій чоловік загинув у битві!

Почувши це, Ґійом заревів від люті. Натовп за його спиною хрипко підхопив цей рик. По вікну вдарила нова порція каміння й грудочок землі.

– Ах ти суко!

Вони саме намагалися продертися крізь хвіртку, з легкістю видерши її з прогнилих петель. Пес гавкнув раз, потім ще раз, а тоді несподівано заскавчав і замовк.

– Не думай, що ми не знаємо! Не думай, що Рафаель нікому нічого не розповів!

Його переможний, сповнений ненависті голос перекрикував усі інші. У просякнутій червоними спалахами темряві за вікном мені було видно його очі, бо вогонь відбивався в них, наче в химерному уламкові скла.

– Ми знаємо, що ти крутила з ними справи! Знаємо, що Лейбніц був твоїм коханцем!

Мати вилила з вікна глек води на тих, хто стояв ближче.

– Хай це вас трохи охолодить! – шалено заверещала вона. – Гадаєте, це все, про що думають люди? Гадаєте, усі такі, як ви?

Та Ґійом уже продрався крізь хвіртку й несамовито загамселив у двері.