Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

Я навіть уявити не можу, що вона тоді відчувала. Страх, сором, відчай – і жах від того, що вона божеволіє, що погані періоди відкрили її кошмарам двері в реальне життя, поставивши під загрозу все, що вона любила… Та її витримки вистачило, щоб пробитись крізь усе. Я успадкувала цю її впертість, інстинктивне бажання тримати, тримати своє, навіть якщо воно тебе вбиває.

Ні, я ніколи не замислювалась над тим, через що вона пройшла. Я мала власні кошмари. Проте до мене все ж долітали чутки, що ставали все гучнішими й загрозливішими, але мати, як завжди, не те що не намагалась їх спростувати – вона просто не звертала на них уваги. Напис на курнику спочатку був виявом злої волі та породив плітки, які після покарання біля церкви почали швидше розповсюджуватись. Люди журяться по-різному: хтось мовчки, хтось зі злістю, хтось з огидою. Та горе рідко пробуджує в людях добрі почуття, що б там не казали краєзнавці, і Ле-Лавез не став винятком. Кретьєн і Мірей Дюпре, пригнічені втратою обох хлопців, почали війну – вона сердита й зла, він – грубий. Вони дивились одне на одного, сидячи в різних місцях церкви, вона – щоразу з новим синцем під оком, і на їхніх обличчях було щось дуже схоже на ненависть. Старий Ґодін занурився в себе, немов довголітня черепаха, що готується до сплячки. Ізабель Рамонден, перша злоязика пліткарка, стала сумирною лицеміркою – вона гляділа повними сліз темно-синіми очима, а її підборіддя постійно тремтіло. Я підозрюю, це вона все почала. Або, може, то був Клод Петі, який ніколи й слова доброго не сказав про сестру, поки та була жива, але тепер удавав щире братерське горе. Або Мартін Трюріан, який тепер, коли його брат загинув, мав успадкувати батькову справу… Здається, смерть будь-де завжди виганяє пацюків із нір, та в Ле-Лавезі пацюки виявились заздрісними, лицемірними, сповненими фальшивого благочестя й удаваного горя. Протягом трьох днів стало зрозуміло, що всі скоса дивляться одне на одного. Люди збирались по двоє чи троє, щоб про щось тихцем пошепотітись, і замовкали, коли хтось з’являвся. Однієї миті люди раптом починали ридати, а вже іншої – вибивали друзям зуби. І потроху навіть я усвідомила, що приглушені розмови, кособокі погляди, пробурмотілі прокльони траплялись тоді, коли поряд були ми – коли ми приходили на пошту по листи, до ферми Ур’я по молоко або до господарської крамниці по гвіздки. Кожного разу одні й ті самі погляди. Те саме перешіптування. Якось з-за молочарні в матір запустили каменюкою. Згодом після комендантської години наші двері обкидали грудками землі. Жінки відверталися від нас, не привітавшись. Ще й з’являлись написи, навіть на будинку.

Один був – НАЦИСЬКА ХВОЙДА. Інший, з боку козятника, – ЗЗА ТЕБЕ ЗАГИБЛИ БРАТИ І СЕСТРИ.

Втім, мати ставилась до всього цього з байдужим презирством. Коли загнулася ферма Ур’я, вона стала купувати молоко в Кресі, а листи відправляти в Анже.

Напряму до неї ніхто не говорив, але коли одного недільного ранку Франсін Креспін, вертаючись із церкви, плюнула їй під ноги, мати відповіла їй точним і метким плювком просто в обличчя.

Що ж до нас, то нас ігнорували. Інколи з нами ще розмовляв Поль, хоч і намагався робити це, коли поблизу нікого не було. Дорослі ж нас не помічали, тільки час від часу божевільна Деніз Лелак пхала нам у кишені то яблуко, то шмат пирога, примовляючи скрипучим старечим голосом: «Беріть, беріть, заради бога, так шкода, що вас, дітки, вплутали у цю справу». Кістлявими пальцями вона стискала кошик для покупок, а її чорні спідниці волочились по жовтій дорожній пилюці.

Наступного дня всі говорили, що Мірабель Дартижан – німецька хвойда, тому її родину обійшла відплата. До вівторка знайшлись добродії, котрі наче пригадували, як наш батько одного разу співчував німцям. У середу ввечері зграя п’яних – «Погана репутація» так і стояла зачиненою, тож люди тужили та звіріли, упиваючись на самоті – прийшла до нашого дому, волала прокльони й кидала каміння у зачинені віконниці. Ми скупчились у спальні, вимкнули світло й тремтіли, прислухаючись до знайомих голосів, а мати пішла надвір, щоб це припинити. Тієї ночі вони пішли спокійно. Наступної ночі вони пішли вже з криком. А потім настала п’ятниця.

Усе сталося відразу після вечері. Весь день було сіро й сиро, небо наче вкрили старою ковдрою, тож люди були роздратовані від духоти. Ніч майже не принесла полегшення; вона розкинула по полях білясту димку, і наш будинок став схожий на острівець посеред імли, що просочувалась крізь двері та віконні рами. Ми мовчки й без апетиту поїли, хоч, пам’ятається мені, мати доклала зусиль, щоб приготувати наші улюблені страви. Свіжоспечений і посипаний маком хліб, свіже масло від Кресі, паштет, ковбаски, гаряча аж до шкварчання кров’янка у смальці, гречані млинці, темні та хрусткі, мов осіннє листя. Намагаючись нас розвеселити, мати налила нам сидру з падалиці, але сама не пила. Пам’ятаю, як під час обіду вона постійно якось із болем усміхалася, видаючи то смішок, то короткий гавкучий регіт, хоч ніхто з нас нічого смішного не казав.