Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Петер хмурніє. Ніяково прокашлюється.

— Беньї… тут таке… ми не зможемо навіть платити зарплату основній команді… Господи, можливо, восени у нас навіть не буде клубу.

Беньї переносить вагу на ногу. Цього разу — на здорову, а не на поламану.

— Я просто хочу грати.

Петер сміється.

— Припини, Беньї, та з твоїм, бляха, талантом і серцем ти можеш СТАТИ великим гравцем. Я серйозно. За пару років ти можеш грати на елітному рівні. У Геді буде фантастична команда, фінансові ресурси… там у тебе будуть кращі можливості для розвитку.

Беньї байдуже знизує плечима. Відповідає коротко й безкомпромісно:

— Але я з Бйорнстада.

Коли того року в льодовій арені відкриють школу ковзанярів, тренерами виберуть чотирьох підлітків. Вони стануть у центральному колі, розфарбованому в кольори клубу: зелений, білий і коричневий — як ліс, лід і земля. Ці краї створили хокейний клуб, який подібний на них. Міцний і твердий у своїй любові й у всьому іншому.

Хлопці подивляться на ведмедя, намальованого в них під ногами. Дітьми вони боялися його, часом і зараз бояться. Амат, Захаріас, Бубу і Беньямін: двом щойно виповнилося шістнадцять, двом скоро буде по вісімнадцять. За десять років двоє з них будуть професіоналами. Один стане татом. Одного не буде в живих.

У Беньї дзвонить телефон. Він не відповідає. Телефон знову дзвонить, він дістає його з кишені й дивиться на номер. Глибоко і різко вдихає, а тоді вимикає мобільник.

На автобусній зупинці стоїть басист із валізою. Він востаннє набирає той самий номер. Тоді сідає до автобуса й від’їжджає. Він ніколи сюди не повернеться, але через десять років він випадково побачить по телевізору обличчя Беньяміна і миттю про все згадає. Пучки пальців і погляди. Склянки на стертій барній стійці, дим у мовчазному лісі. Згадає відчуття, коли до шкіри торкається сніг, що падає в березні, і хлопця з сумними очима і диким серцем, який учив його їздити на ковзанах.

Коли діти виходять на лід, переступають той самий сантиметр і втрачають рівновагу, хлопці в центрі сміються і допомагають малим підвестися. Намагаються пояснити, що є інші способи гальмувати — і не треба врізатися обличчям у бортик.

Ніхто з них не побачить першого кроку дитини, яка останньою виходить на лід. Їй чотири роки, маленьке худе дівча в завеликих рукавичках і вся в синцях — таких, які всі помічають, але про які ніхто не запитує. Шолом сповзає їй на обличчя, але однаково видно погляд.

Адрі й Суне підуть за нею, готові підхопити дівчинку, якщо виникне потреба, аж поки не зрозуміють, що не потрібно. У наступному сезоні четверо хлопців у центрі зберуть нову основну команду, але це не матиме значення, бо через десять років не їхні імена змусять людей у цьому місті розправляти плечі.

Усі будуть прибріхувати й запевняти, що були там і все бачили. Перші кроки на льоду тієї дівчинки, яка стане найбільшим талантом за всю історію клубу. Всі будуть говорити, що вони ще тоді знали.

Бо ведмедя в цих краях упізнають.

А квітуча вишня завжди пахне вишнею.

Так завжди у хокейних містах.

Спершу подякую тим людям, які допомогли мені з найважчими частинами цієї історії, але з різних причин просили не писати тут їхні імена. Я ваш величезний боржник.

З особливою вдячністю схиляю голову перед усіма хокеїстами, капітанами, суддями й батьками, які дозволили мені відвідувати матчі та тренування і ставити різні дивні запитання.

Особливі подяки — моєму другові й колезі Нікласу Натт-ок-Даґу, моїй видавчині Софії Браттселіус Тунфорс, моїй редакторці Ваньї Вінтер і моєму агенту Туру Юнассону. Разом із моєю сім’єю ви зіграли найважливішу роль в появі цієї книжки. Дякую, що підтримували мене до самого кінця.

Далі я хотів би висловити надзвичайно велику вдячність названим нижче людям — без їхньої допомоги усе це так і залишилося б ідеєю та стосом аркушів: Тобіас Старк, історик і дослідник хокею на кафедрі спорту в Університеті Ліннея; Ісабель Больтенстерн і Юнатан Ліндквіст — ви невичерпні джерела знань і класні чортяки, строгі, але справедливі критики, навіть коли ранили моє делікатне «я» письменника. Еріка Гольст, Йон Лінд, Юган Форсберґ, Андреас Гаара, Ульф Енґман і Фредрік Ґладер — хокейні експерти, які нечувано щедро вділяли мені свій час, коли в мене були лише недоладно хаотичні ідеї. Дякую Андерсу Даленіусу — за повчальні розмови про собак і рушниці. Софії Б. Карлссон — за довгі балачки і влучні відповіді про спорт і життя. Роберту Петтерссону — за трива-а-алу й терплячу переписку мейлами. Аттілі Тереку — за особливу мудрість у питаннях хімії. Ісакові й Расмусу з «Monkeysports» в Сьодертельє за те, що дозволили мені весь день вештатися в крамниці й вивчати хокейне спорядження. Ліні «Рисі» Еклунд і «Pancrase Gym» — за те, що я міг відвідувати вас і слухати розповіді про любов до спорту. Югану Сіллену — за те, що ніколи не доводиться чекати, щоб почути твою думку. А також усім експертам з широких просторів права, що вишикувалися уздовж мого шляху і вказували мені на деталі й формальності, усім вам, хто в той чи інший спосіб читав, думав і розмірковував над частинами надісланого рукопису Вас надто багато, щоб я міг згадати тут кожного, але сподіваюся, що ви знаєте: я пам’ятаю.