Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Фрак сидить за обіднім столом, навколо — його найкращі друзі. Один із них хихоче і показує на його затискач до краватки.

— Фраку, уже час зняти його, чи як?

Фрак дивиться на затискач. На ньому написано «Бйорнстад-Хокей». Він переводить погляд на інших чоловіків — усі вони так швидко зняли свої затискачі й замінили їх новими з написом «Гед-Хокей». Для них це так просто. Ніби йдеться лише про клуб.

Мама допомагає Філіпу скласти сумку, і не тому що він іще малий, а тому що їй досі подобається це робити. Вона кладе руку йому на серце, воно б’ється під її долонею так по-дитячому, хоч її шістнадцятирічний син виріс і йому доводиться добряче нахилятися, щоб поцілувати маму в щоку.

Вона пам’ятає кожен сантиметр. Кожну битву. Згадує літні тренування того року, коли Філіпа мусили відвезти в лікарню, бо від бігу він так блював, аж почалося гостре зневоднення. Наступного дня він повернувся на тренування.

— Тобі не обов’язково тренуватися, — сказав Давід.

— Ну будь ласка, — просив Філіп.

Давід узяв його за плечі й сказав відверто:

— Восени я мушу зібрати найкращу команду. Можливо, ти не зіграєш навіть в одному матчі.

— Просто дозвольте мені тренуватися. Я просто хочу грати. Будь ласка, я просто хочу грати, — схлипував Філіп.

Йому діставалося в кожній сутичці, він програвав у всіх вправах, але завжди повертався. Наприкінці літа Давід приїхав додому до Філіпової мами, вони сіли на кухні, він розповів, що за результатами одного дослідження багато елітних хокеїстів ніколи не входили в п’ятірку найкращих гравців своїх молодіжних команд, і насправді гравці від шостого до дванадцятого місця в юніорах прориваються на рівні дорослої команди. Бо їм довелося сильніше боротися. Вони не прогинаються, коли починаються труднощі.

— Якщо Філіп колись почне сумніватися у своїх силах, не треба обіцяти йому, що він стане кращим. Просто спробуйте переконати його, що він може пробитися на дванадцяте місце, — сказав Давід.

Він так і не дізнається, яке велике значення мала ця розмова для тієї сім’ї, бо вони досі не можуть підібрати слова, щоб це пояснити. Сказане змінило все. Просто все.

Тепер мама притуляється чолом до грудей свого шістнадцятирічного сина. Він стане одним із найкращих гравців, яких коли-небудь бачило це місто. Він просто хоче грати. Вона також.

Фрак стоїть на стоянці. Чоловіки тиснуть один одному руки, більшість їдуть у напрямку Геда. Двоє стоять біля Фрака і курять, один із них запитує:

— А журналісти?

Інший знизує плечима:

— Хтось телефонував, але ми, звісно, не відповідаємо. Якого, дідька вони тут забули? Тут нема ніякої історії. Кевіна ж виправдали. Навіть журналісти не можуть іти проти закону.

— А в місцевій газеті маєш когось?

— Із головним редактором граю в гольф улітку. Доведеться дозволити йому виграти наступного разу.

Чоловіки сміються. Гасять сигарети, і Фрак запитує:

— Як думаєте, що тепер буде із «Бйорнстад-Хокей»?

Чоловіки здивовано глипають на нього. Не тому, що запитання дивне. А тому, що ніхто з них, окрім Фрака, не переймається відповіддю.

Маґґан Лют чекає в автомобілі. Вільям сидить поруч, на ньому олімпійка з написом «Гед-Хокей». Філіп виходить на вулицю, в руках у нього сумка, він вагається цілу вічність. Тоді дивиться на свою маму, відпускає її руку і відчиняє багажник машини Лютів. Сідає ззаду, а його мама відчиняє передні двері й дивиться Вільяму в очі.

— Ти сів на моє місце.

Вільям протестує, але Маґґан миттю виштовхує його. Хлопці на задньому сидінні дивляться один на одного, жінки спереду — теж. Маґґан тяжко сковтує.

— Я знаю, що іноді поводжуся, як сволота, але все, що я роблю… це заради наших дітей.

Філіпова мама киває. Вона всю ніч намагалася переконати себе й Філіпа, що треба залишитися у «Бйорнстад-Хокей». Але її син просто хоче грати, мати шанс стати якомога кращим у хокеї, а що повинна робити мама? Створити своїй дитині найкращі умови. Вона повторює це сама собі, бо знає, яких зусиль треба було докласти, щоб стати справді крутою лижницею. Часом доводилося тренуватися з такою сволотою і пам’ятати, що життя зовні абсолютно не стосується спорту. Філіп і Вільям грали разом з дитячого садка, вони з Маґґан знали одна одну все життя. Тому вони їдуть у Гед. Тому що дружба — це складно і зовсім просто водночас.

Фрак повертається додому. Чує голос свого сина — йому зараз дванадцять, він обожнює хокей, але Фрак пам’ятає, як шестирічним малий ненавидів грати. Він просив і благав, щоб йому дозволили пропустити тренування. Фрак однаково привозив його, щоразу пояснюючи, що це хокейне місто. Навіть коли Елісабет бурмотіла за вечерею: «Але ж якщо він НЕ ХОЧЕ грати, любий, невже треба змушувати його?» — Фрак продовжував возити його на тренування, бо він страшенно хотів, щоб хлопець зрозумів цю любов. Можливо, хокей не врятував Фракові життя, але він дав йому це життя. Дав упевненість у собі й відчуття приналежності — без хокею Фрак так і залишився би товстуном з діагнозом «гіперактивна особистість», а ця гра навчила його спрямовувати свою енергію. Хокей говорить зрозумілою йому мовою, у світі, який надається до розуміння.