Фредрик Бакман: Ведмеже місто

Давід не пам’ятає, коли вони перестали влаштовувати це змагання. Хлопці виросли, він про це забув, щодня носив годинник на руці, і навіть не думав, що хтось із хлопців про нього пам’ятає.

Вони так швидко виросли. Усе так швидко змінилося. Найкращі гравці юніорської команди вже подзвонили Давіду — всі хочуть грати у нього в Геді. Він збере там хорошу основну команду — команду, яку завжди хотів. Вони матимуть Кевіна, Філіпа і Люта, разом із якими буде колектив відданих гравців. Сильні спонсори, підтримка місцевої влади, вони покажуть сильні результати. Бракує лише одного. І цей один стоїть зараз на льоду, торкаючись губами іншого хлопця. Давід відчуває, що виблює.

Годинник його батька зблискує на світлі самотнього ліхтаря. Давід повертається до хлопців спиною і зникає непоміченим. Він не може поглянути Беньї в очі. Навіть не знає, чи колись зможе це зробити.

Усі ці години, які проводять разом у роздягальнях гравець і тренер, усі ці ночі в автобусах дорогою на змагання і додому — яка тепер їм ціна? Цей сміх і ці жарти, які ставали все брутальнішими, що довше вони їхали, — Давід завжди думав, що вони об’єднують команду. Жартували то про білявок, то про мешканців Геда, часом про гомиків. Усі сміялися. Вони дивилися один на одного і голосно сміялися. Вони були командою, довіряли один одному, нічого не приховували. Але один із них все ж приховував. Ну, був би це хтось інший. Це зрада.

Надходить вечір, Жанетт підвішує до стелі мішок, набитий піском, і розстилає м’який килим на підлозі комірчини. Адрі допомагає, буркотливо й неохоче. Закінчивши, Жанетт залишається і тренується, Адрі рушає через ліс до міста, аж до району вілл. Уже пізно, тож коли Суне відчиняє двері й бачить, хто прийшов, він одразу питає:

— Щось сталося з Беньяміном?

Адрі нетерпляче хитає головою і каже:

— Як набирають хокейну команду?

Суне розгублено чухає живіт. Відкашлюється.

— Ну… нічого складного в цьому нема, просто починаєш. Завжди є купа малих хлопчисьок, які люблять грати.

— А дівчата?

Суне морщить чоло. Дихає з присвистом від ваги власного тіла.

— Дівчача команда є в Геді.

— Ми не з Геда, — відповідає Адрі.

Він не стримує усмішки, але бурчить:

— Зараз у Бйорнстаді не найкращий час для дівчачої команди. Достатньо тих проблем, що є.

Адрі схрещує руки.

— У мене є подруга, Жанетт, учителька в школі. Вона хоче відкрити клуб єдиноборств у мене в комірчині.

Губи Суне ніби куштують на смак незнайоме слово.

— Єдиноборства?

— Так. Єдиноборства. Вона крута. Була на професійних поєдинках. Малим вона сподобається.

Суне знову чухає живіт, тепер обома руками. Намагається увіпхати до своєї свідомості те, що має статися.

— Але ж… єдиноборства? У нашому місті не займаються єдиноборствами. Ми ж хокейне…

Але Адрі вже пішла. Цуценя миттю кидається їй услід. Суне бурмоче і лається, але йде за ними.

Коли Давід був малим, він вважав свого тата непереможним супергероєм — так буває з татами. Цікаво, чи стане він таким для свого сина? Тато вчив його їздити на ковзанах, терпляче й турботливо. Він ніколи не вдарив його, а Давід знав, що інші тати часом так робили, але його — ніколи, його тато читав йому казки і співав колискові, не сварився, коли син пісяв у штани в магазині, не кричав, коли він розбив м’ячем вікно. Батько був великим у житті, гігантом на льоду, нещадним і невразливим. «Справжній чоловік!» — завжди хвалили його тренери. Давід стояв біля бортика і вбирав кожну похвалу, наче сказане стосувалося його самого. Тато все робив з певним наміром, ніколи не сумнівався — ні в спорті, ні в поглядах. «Можеш стати ким хочеш, тільки не гомиком», — часто сміявся він. Але часом, за столом на кухні, він ставав серйознішим: «Давіде, запам’ятай собі, гомосексуалізм — це зброя масового знищення. Це проти природи. Якщо всі стануть педиками, людство вимре за одне покоління». Постарівши, тато часто дивився новини й репетував: «Це не сексуальна орієнтація, це — тренд! І вони — меншість, яка зазнає утисків? Та в них є свій ПАРАД! Як тоді їх можуть утискати?». Коли тато випивав, то складав пальці однієї руки колом, просовував туди вказівний палець іншої і казав: «Ось це працює, Давіде!». Після чого з’єднував кінцями два вказівні пальці: «А так — ні!».

На все, що складалося погано, тато говорив «підарсько». Якщо щось не працювало, воно було «гейським». Це були не просто поняття, а прислівники і прикметники, мовна зброя.

Давід їде назад до Бйорнстада. У машині він плаче від люті. Йому соромно. Гидко. Від самого себе. Усе своє життя в хокеї він тренував хлопчика, любив його, як сина, відчував його любов до себе, як до тата. Немає відданішого гравця за Беньї. Ні в кого нема такого великого серця. Скільки разів після матчу Давід обіймав шістнадцятого номера і казав йому про це? «Беньї, ти найвідважніший чортяка з усіх, кого я знаю. Найвідважніший з усіх».