Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Жанетт гладить її по плечу.

— Він твій. Я пишаюся тобою. Так дивно… часом я шкодую, що повернулася сюди, а часом думаю, що мені взагалі не треба було звідси їхати. Розумієш мене?

Адрі, яка завжди висловлювалася прямо і просто, відповідає:

— Ну… ні.

Жанетт усміхається. Їй бракувало цієї прямолінійності. Коли вони покинули грати в хокей, Адрі пішла в ліс, а Жанетт поїхала в Гед і знайшла там невеликий боксерський клуб. Коли Адрі купила це старе обійстя, Жанетт переїхала до більшого міста і почала займатися єдиноборствами — всіма можливими видами. Коли Адрі завела перших цуценят, Жанетт змагалася у своїх перших поєдинках. Рік минув швидко, вона стала професійною бійчинею. Потім почалися травми, тож вона вивчилася на педагога, щоб було чим зайнятися, поки травми заживали, а коли одужала, виявилося, що вона тепер добра вчителька, але погана бійчиня. У неї зник інстинкт. Після смерті батька мамі потрібна була допомога, брат не міг сам піклуватися про неї, і Жанетт повернулася. Планувала, що це на кілька місяців, але досі тут — тепер вона вчителька у школі і знову частина цього міста. Ця місцина якось дивно хапає тебе за живе, це важко пояснити. З одного боку, тут існують усі можливі недоліки, і список справді довгий, але є кілька переваг, і то настільки добрих, що дають просвіток у цьому лайні. Це насамперед люди. Міцні як ліс, тверді як лід.

— Можна винайняти в тебе якусь комірчину? — запитує Жанетт.

Давід дзвонить у двері будинку Беньї. Відчиняє його мама — втомлена, щойно повернулася з роботи, і каже, що не знає, де її син. «Може, у сестри в Геді, у „Коморі“», — підказує вона. Давід їде туди. Катя стоїть на барі, вона трохи вагається, але врешті каже, що не знає. Він бачить, що це брехня, але не допитується.

Давід виходить із «Комори», і тут до нього гукає один із охоронців.

— Ти ж хокейний тренер, так? Шукаєш Беньї?

Давід киває. Охоронець показує в напрямку льодової арени.

— Він тут проходив, разом зі своїм дружком. Мали з собою ковзани — думаю, на озері лід уже не для катання, тож вони, мабуть, на майданчику за ареною.

Давід дякує. Завертає за ріг, на вулиці темно, хлопцям його не видно, але він їх бачить. Беньї та іншого хлопця. Вони цілуються.

Давід увесь трясеться. Йому соромно й гидко.

— Комірчина? Нащо тобі? — питає Адрі.

— Хочу відкрити клуб єдиноборств, — каже Жанетт.

Адрі хмикає.

— Це ж хокейне місто.

Жанетт зітхає.

— Знаю. О боги, та всім це відомо. Але після того, що сталося… ні, я не думаю, що тепер у місті повинні менше займатися спортом. Навпаки — потрібно більше спорту. Я не дуже знаюся на інших видах, але єдиноборства — це моє. Можу навчити цього дітей.

— Єдиноборства? Це ж тільки бий і товчи — кому вони потрібні? — прикро каже Адрі.

— Це не бий і товчи, це ТАКИЙ САМИЙ СПОРТ, ЯК… — сердито починає пояснювати Жанетт, хоч у глибині душі знає, що Адрі добре відомо, яким спортом вона займалася і чого це їй вартувало, тому що завжди Адрі дзвонила першою після кожного поєдинку і розпитувала, як усе пройшло.

— Ти так скучаєш за єдиноборствами? — питає Адрі.

— Усього лише щодня, — усміхається Жанетт.

Адрі хитає головою. Насуплено прокашлюється.

— Це хокейне місто.

— То що, можна взяти в тебе якусь комірчину?

— ВЗЯТИ? Ти щойно хотіла ВИНАЙНЯТИ!

Вони кидають одна на одну сердиті погляди. А тоді заходяться сміхом. Коли тобі п’ятнадцять, у тебе є друзі. Часом вони повертаються.

Коли Беньї і Кевін були маленькі, вони прокрадалися до кімнати тренерів і рилися в Давідовій сумці. Просто поводились як діти — вони навіть не знали, що там шукають, просто хотіли більше знати про тренера, якого боготворили. Коли Давід побачив їх, вони сиділи й захоплено бавилися його годинником, поки Кевін не впустив його з рук на кам’яну підлогу, аж тріснуло скло. Давід кинувся до них, на мить втратив самовладання, хоча цього з ним майже не траплялося, але того разу він кричав на них так, що дрижали стіни льодової арени.

— Це був годинник мого БАТЬКА, чортові шмаркачі!

Слова застрягли йому в горлі, коли він побачив очі хлопців. Відчуття провини за сказане ніколи так і не залишило його. Потім вони ніколи про це не говорили, але Давід придумав ритуал — лише для цих двох. Час від часу, може, лише раз за весь сезон, коли хтось із них особливо вирізнявся під час матчу, чимось абсолютно незвичайним, демонстрував відданість і мужність, Давід віддавав тому свій годинник, і один із них міг носити його до наступного матчу. Про цей ритуал ніхто не знав — лише Беньї і Кевін, але в цей один-єдиний тиждень на рік, коли одному з них вдавалося отримати годинник, щасливчик ставав безсмертним для іншого. Упродовж тих семи днів усе здавалося чимось більшим, навіть сам час.