Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Кевінова мама вдячно киває. П’є каву. Думає одне й те саме, знову і знову: «Ти ніхто в цьому світі, якщо сам-один».

Увечері Беньї знову їде в Гед і вже майже біля репетиційної кімнати басиста отримує смс. Він стискає телефон у кулаці, аж екран вкривається його потом. Тоді просить Катю розвернути автомобіль — вона хоче запитати, чому так, але розуміє, що це марно. Беньї висідає посеред лісу, бере свої милиці й рушає просто в хащі. Смс ніхто ніколи не побачить, та й однаково його ніхто б не зрозумів. Там написане одне слово: «Острів?».

Басист сидить на табуретці в кімнаті для репетицій. Він не грає. У руках тримає пару ковзанів і годинами чекає на того, хто так і не прийде.

До літа ще зо два місяці, але вода в озері вже починає неспокійно бурлити після зимового сну, лід повільно відступає, щодня розходячись новими тріщинами. З берега видно лише нерухому гладь із сотні відтінків білого, але де-не-де з’являється натяк на зелень. Настане нова пора року, а потім і новий рік, життя продовжуватиметься, люди про все забудуть. Забудуть, бо не зможуть або не захочуть згадувати.

Кевін сидить на камені, дивиться на їхній із Беньї острів, який був таємницею і саме тому — єдиним місцем, де вони нічого не приховували. Кевін втратив клуб, але не втратив свою команду. Він зіграє один сезон у «Гед-Хокей», потім прийме запрошення від великого клубу, а тоді поїде до Північної Америки. Його виставлять на драфт у НХЛ, професійні команди спишуть його випадок із заявою в поліцію як «off the ice problems». Поставлять одне-два запитання, але ж їм і так усе відомо. Завжди бувають дівчата, які хочуть привернути до себе увагу, ці справи треба доручати суддям і поліції, а спорту вони не стосуються. Кевін матиме все, чого прагнув. Є лише одне невирішене питання.

Майя стояла на сходах перед будинком, коли саме поверталася її мама. У її руці досі затиснута записка від колеги, зім’ята в кульку, ніби заряджена граната. Мама і донька притуляються головами. Нічого не кажуть, бо слів однаково не буде чути через луну від оглушливого крику їхніх сердець.

Усю дорогу через ліс Беньї долає зі зламаною ногою. Він знає, що саме цього й хоче Кевін. Отримати докази, що Беньї далі належить йому, що він іще відданий, що все ще може бути так, як раніше. Коли Беньї підходить ближче і пильно дивиться на свого найкращого друга, обидва розуміють, що таке можливо. Кевін сміється та обіймає його.

Мама тримає долоні на щоках доньки. Вони витирають одна одній очі.

— Ми можемо продовжувати, можемо вимагати нових допитів, я маю контакти адвоката, фахівця зі злочинів на сексуальному ґрунті, він прилетить сюди, ми можемо… — не вгаває Міра, але Майя м’яко спиняє її.

— Мамо, нам треба зупинитися. Тобі треба зупинитися. Ми не виграємо цієї справи.

Мірин голос тремтить:

— Я не дозволю цим паскудам виграти, я не збира…

— Мамо, нам треба жити далі. Будь ласка. Я не хочу, щоб він забрав у мене ще й сім’ю, забрав усе наше життя. Мамо, нічого вже не налагодиться, по-справжньому не налагодиться, я ніколи не перестану боятися темряви… але нам треба намагатися. Я не хочу жити у війні.

— Я не хочу, щоб ти думала, що я… що ми не… що я дозволю їм викрутитися… Майє, я АДВОКАТКА, це моя СПРАВА! Це моя робота — захищати тебе! Моя робота — помститися за тебе, моя робота… це моя… це ж моя чортова робота.

У Майї зривається дихання, але руки на скронях у Міри не тремтять.

— Ні в кого нема такої мами, як у мене. Ні в кого.

— Люба моя, ми можемо поїхати звідси. Ми можемо…

— Ні.

— Чому? — схлипує мама.

— Тому що це чортове місто є також і моїм, — відповідає донька.

Вони сидять на сходах, обійнявшись. Битися неважко. І однаково це часом буває найважчим. Залежно від того, по який бік шкіри відбувається боротьба.

Майя заходить до ванної, дивиться на себе у дзеркало. Дивується, як сильно вона навчилася вдавати з себе іншу. Скільки таємниць уміє приховувати. Від Ани, від своєї мами, від усіх. Тривога і страх оглушливо ревуть у неї в голові, але вона стає спокійною і холодною, коли згадує про свою таємницю: «Один патрон. Мені вистачить одного».

Петер приходить додому, сідає біля Міри за стіл на кухні. Вони не знають, чи зможуть іще відновити себе після всього, що сталося. І як їхні серця зможуть перекачувати кров у їхніх тілах іще хоча б раз. Їх усе життя буде переслідувати сором за те, що вони здалися. Як можна програти в такому і не померти? Як із цим лягати спати, як вставати зранку?

На кухню заходить Майя, зупиняється позаду тата, обіймає його за шию. Тато схлипує: