Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Добре, але ти в курсі, ну всякі там тичинки-маточки і вся ця дурня… ти знаєш, як це роблять?

— Я дивився порно, якщо ти про це питаєш, — каже Бубу, здивовано витріщившись на тата.

Той стримано прокашлюється.

— Я мушу… ну добре, я навіть не знаю, з чого почати. Якось легше було говорити з тобою про двигуни…

Бубу стискає своїми великими руками розвідний ключ. Його плечі скоро будуть такими широкими, як у тата, але голос іще зрадливо дитячий, коли він запитує:

— Ну, я… скажи, я слабак, якщо… ну, якщо хочу спочатку одружитися? Ну, просто я хотів би, щоб це було щось особливе, першого разу… я хочу закохатися, не хочу просто… трахатись. Я слабак?

Татів регіт стрясає гараж так зненацька, аж Бубу випускає з рук розвідний ключ. У цьому гаражі сміх звучить нечасто.

— Та ні, малий, ні, зовсім ні. А щоб тобі… Перестань. То про це ти хотів запитати? Нема в цьому нічого такого. Це твоє особисте життя, ніхто не має права туди лізти.

Бубу киває.

— А можна ще дещо спитати?

— Давай…

— Як знати, чи красивий член?

Грудна клітка у тата піднімається від такого глибокого вдиху, ніби на дно пішов корабель. Він заплющує очі й потирає скроні.

— Мені треба випити, якщо ми збираємося про таке говорити.

Анн-Катрін стоїть, причаївшись, за дверима в гараж. Чує всю їхню розмову. Вона ще ніколи не відчувала такої гордості — за кожного з них. От придурки.

Фатіма разом із сином їде автобусом у Гед. Чекає в сусідній кімнаті, поки він дає свідчення. Їй іще ніколи не було так страшно — за себе і за нього. Поліція питає, чи був він п’яний, чи було темно в кімнаті, чи пахло марихуаною, чи в нього є якісь особливі почуття до цієї молодої дівчини. Амат не сумнівається в жодній деталі, не затримується з відповіддю, не відводить погляду.

За пару годин у тій самій кімнаті сидить Кевін. Його запитують, чи він наполягає на своїй версії того, що сталося, чи він далі стверджує, що молода дівчина цілком добровільно мала з ним статеві зносини. Кевін дивиться на свого адвоката. Потім коситься на батька. Тоді дивиться поліцейському просто в очі й киває. Гарантує. Клянеться. Наполягає на своїй версії.

Усе дитинство дівчаток вчать, що єдине, чого від них очікують, — щоб старалися з усіх сил. Що цього буде достатньо, якщо просто віддати все, що маєш. Ставши мамами, вони запевняють своїх доньок, що це правда і якщо старатися з усіх сил, бути чесними й наполегливо працювати, дбати про сім’ю і любити інших, то все налагодиться. Усе буде добре, нема чого боятися. Дітям потрібна ця брехня, щоб вони могли засинати у своїх ліжечках, а батькам — щоб мати силу вставати наступного ранку.

Міра сидить у своєму кабінеті, невидющим поглядом дивиться на колегу, яка саме зайшла. У тієї в руках телефон, вона має друга, який працює у відділку поліції в Геді. Її обличчя палахкотить від суму і гніву. Вона не може вимовити ці слова перед Мірою. Пише їх на аркуші, Міра бере його, але колега не випускає аркуша з рук, і підхоплює Міру, коли та падає на підлогу. Кричить разом із нею. На аркуші написано два речення. П’ять слів. «Попереднє слідство закрито. Відсутні докази».

Усе наше життя ми намагаємося захищати тих, кого любимо. Цього недостатньо. Ми не можемо їх захистити. Зашпортуючись, Міра доходить до машини. Їде просто в ліс, якнайдалі, сніг приглушує гримання дверей авто, які вона захлопує з такою силою, аж гнеться бляха, з якої вони зроблені.

Вона стоїть і кричить посеред лісу, і відлуння цього крику ніколи не стихне в її серці.

Ближче до обіду Кевінова мама виходить викинути сміття. У всіх будинках тихо, всі двері зачинені. Ніхто не запрошує на каву. Сьогодні адвокат надіслав їй мейла з двома реченнями. П’ять слів, які гарантують, що її син не винен.

Але вулиця мовчить. Бо тут знають правду. Вона теж знає. І ніколи ще не почувалася такою самотньою.

Голос звучить м’яко, рука впевнено зі співчуттям торкається її плеча.

— Заходь, вип’ємо кави, — каже Маґґан Лют.

Кевінова мама сидить у сусідки на кухні, обжитій і затишній кухні, де на стінах трохи криво висять сімейні фотографії, але це нікого не хвилює, і слухає Маґґан.

— Кевін не винен. Це святенницьке місто, напевно, вважає, що може встановлювати власні закони і здійснювати своє правосуддя, але Кевін не винен! Хіба не так тепер сказали в поліції? Ми з тобою знаємо, що він ніколи б не зробив того, в чому його звинувачують. Ніколи! Не наш Кевін! Це чортове місто… поліція моралі, лицеміри. Ми перейдемо до клубу в Геді, твій чоловік разом із моїм, інші спонсори теж, хлопці з команди. Ми розгромимо «Бйорнстад-Хокей». Якщо це місто хоче нас зігнути, ми стаємо один за одного. Правда ж?