Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Коли знову заводиться двигун «сааба» і чоловіки від’їжджають у ніч, Амат заглядає в конверт. Там п’ять зіжмаканих купюр по тисячі крон.

У Бйорнстаді важко зрозуміти, кому можна довіряти. Чоловік у чорній куртці, який сидить зараз за кермом «сааба», розуміє це не гірше за інших. Тому має свою думку про людей після того, що може сам побачити: він бачив, як Кевінів тато приїздив до Улоговини і дав Амату гроші, якими мама малого могла б оплатити оренду квартири за місяць чи навіть більше, і як хлопець кинув їх у сніг. Бачив, як той самий хлопець виступив на зустрічі перед усім містом, він знав, що може втратити все, але не опустив голови. І він бачив хлопця цього вечора, коли той знав, що його поб’ють. Він не втік, лише стояв і чекав.

Чоловік у чорній куртці не знає, чи достатньо цього, щоб довіряти, але є одна людина в цілому світі, якій він справді вірить. Рамона. Її він спробував обдурити лише одного разу. Він іще був підлітком, вона запитала його, чи не знаходив він забутий гаманець на більярдному столі, він відповів «ні», і вона відразу ж викрила його брехню. Коли він запитав, як вона здогадалася, Рамона гримнула його шваброю по голові,й гаркнула: «Засранцю, та я ж, бляха, тримаю БАР! Ти справді думаєш, що мені бракує досвіду побачити, коли хлопи брешуть, а коли — ні?».

Одного дня чоловік у чорній куртці, можливо, замислиться ще ось про що. Чому він роздумував лише над тим, хто з хлопців — Амат чи Кевін — говорив правду? Чому слів Майї було замало?

Бах. Бах. Бах.

У кімнаті для репетицій у Геді один хлопець відкладає інструмент, щоб відчинити двері, в які щойно постукали. На порозі стоїть Беньї, спирається на милиці, в руках у нього пара ковзанів. Басист регоче. Вони йдуть у невеликий хокейний майданчик за місцевою льодовою ареною, Беньї на милицях тримає баланс краще, ніж басист на ковзанах. На тому льоду вони вперше цілують один одного.

Бах.

У непроглядній темряві лісу йдуть дві дівчинки. Зупиняються серед гаю і вмикають ліхтарики. Тиснуть руки своїм секретним способом. Присягаються одна одній у відданості. Тоді беруть рушниці і стріляють постріл за пострілом у бік озера.

Бах.

На льодовій арені у Бйорнстаді, в центральному колі стоїть тато. Не відводить погляду від намальованого там ведмедя. Ще зовсім малим, у свій перший день у школі ковзанярства, він до смерті злякався цього ведмедя.

Буває, він і зараз його боїться.

Ведмідь не ворушиться. Петер збирає шайби. Знову бере ключку.

Бах-бах-бах.

Настає новий ранок. Як і щодня. Час завжди йде однаково, лише почуття минають з різною швидкістю. Кожен день триває як ціле життя, або як один удар серця — залежно від того, з ким ти цей день проводиш.

Кабан у своїй автомайстерні в гаражі ганчіркою витирає мастило з рук, чухає бороду. Бубу сидить на стільці, у руці тримає розвідний ключ, погляд спрямований у порожнечу, кудись за тисячу миль звідси, все обличчя в крововиливах і синцях. Завтра зранку його везуть до стоматолога, через хокей він уже втрачав зуби, але цього разу все по-іншому. Батько напружено зітхає і підтягує собі табуретку.

— Мені геть незвично говорити про почуття, — каже він, дивлячись на підлогу.

— Нічого, — бурмоче син.

— Я стараюся по-іншому показати, що я… що люблю тебе і всіх вас.

— Ми знаємо, тату.

Кабан відкашлюється, губи ледь ворушаться, сховані під вусами і бородою.

— Нам із тобою треба більше говорити. Після цієї історії з Кевіном… мені треба було поговорити з тобою. Про… дівчат. Тобі сімнадцять років, ти майже дорослий чоловік і ти страшенно сильний. Це також вимагає відповідальності. Ти повинен… вміти себе повести.

Бубу киває.

— Я б ніколи, тату… до дівчини… ніколи…

Кабан перебиває його.

— Ідеться не лише про те, щоб нікого не скривдити. Не можна мовчати, розумієш? Я повівся як боягуз. Треба було сказати. А ти… Господи, хлопче…

Він обережно торкається запухлого обличчя свого сина. Не може сказати, що пишається ним, бо Анн-Катрін заборонила йому пишатися хлопцем, коли той б’ється. Так, ніби гордість можна заборонити.

— Тату, те, що зробив Кевін, я ніколи не… — шепоче Бубу.

— Я тобі вірю.

Голос Бубу зривається від зніяковіння.

— Ну, ти не розумієш, я з дівчиною, я навіть не… ну, знаєш…

Тато ніяково потирає скроні.

— Бубу, не знаю, як сказати… Ти маєш на увазі…

— Я незайманий.

Тато чухає бороду і старається не показувати, що волів би, щоб йому стукнули долотом по лобі, аби лиш не починати цю розмову.