Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Тепер Беньї дивиться на те саме небо. А Кевінова мама вивчає його поглядом.

— Знаєш, Беньяміне, мені так дивно, що стільки людей у цьому місті вважають, ніби Кевінова сім’я дбала про тебе, коли помер твій тато. Бо ж насправді все навпаки. Кевін проводив більше часу в будинку твоєї мами, ніж ти у нас. Я знаю, що ви влаштовували безлад у нас вдома, коли ми від’їжджали, щоб виглядало так, ніби Кевін ночував удома, але…

— Але ви це знали? — киває Беньї.

Вона усміхається.

— Я навіть знаю, що ти навмисне сплутував ворс на моїх килимах.

— Сорі.

Вона роздивляється свої долоні. Глибоко дихає.

— Це твоя мама прала вашу хокейну форму, коли ви були малими, вона готувала для вас їсти, а коли в школі до вас чіплялися старші хлопці…

— Приходили мої сестри і влаштовували їм розбірки.

— У тебе добрі сестри.

— У мене не сестри, а три божевільні.

— Це справжнє щастя, Беньяміне.

Він щосили кліпає, притискає зламану ногу до землі, щоб цей біль заглушив інший. Жінка кусає губи.

— Беньяміне, мені як мамі важко визнати певні речі. Я бачила, що ти не зустрічав нас біля відділення поліції. Помітила, що ти не прийшов до нас додому. Ти пропустив сьогоднішню зустріч у клубі. Я…

Вона торкається до кутиків очей вказівним і великим пальцями, тяжко сковтує і шепоче:

— З дитинства щоразу, коли ви з Кевіном щось влаштовували, вчителі разом із батьками інших дітей казали, що це ти почав і шукали пояснення в тому, що в тебе «нема доброго прикладу чоловіка». Я ніколи не знала, що на це відповідати. Бо ніколи в житті не чула більшої дурниці.

Беньямін здивовано коситься на неї, вона відводить руку від очей і ніжно торкається його щоки.

— Ця хокейна команда… ця фантастична хокейна команда… я знаю, з якою любов’ю ви ставитеся один до одного. Які ви віддані. Часом не можу зрозуміти: вважати це благословенням чи прокляттям. Пам’ятаю, як ви зробили рогачки, вам було дев’ять років, і Кевін розбив вікно нашим сусідам. Пам’ятаєш? Ти взяв провину на себе. Коли всі інші хлопці втекли, ти залишився на вулиці, бо розумів, що комусь доведеться за це відповідати, і знав, що Кевіну перепаде більше, якщо він зізнається.

Беньї витирає очі. Кевінова мама далі тримає долоню на його щоці. Гладить його і всміхається.

— Ти не найслухняніша дитина, Беньяміне, я знаю. Але ж, заради всього святого, тобі ніколи не бракувало доброго прикладу чоловіка. Усі найкращі риси характеру ти маєш завдяки тому, що тебе виховували в домі, де багато жінок.

Вона підсувається ближче, хлопець тремтить усім тілом, вона ніжно обіймає його і з певністю каже:

— Мій син ніколи не зміг би збрехати тобі, Беньяміне, хіба ж не так? Кевін може обманювати всіх на світі. Свого тата. Мене. Але не тебе… ніколи.

Вони сидять на лавці, її руки обвили його тіло, єдина коротка мить у їхньому житті. Потім Кевінова мама встає і йде.

Беньї намагається закурити. Руки так тремтять, що він не може втримати запальничку. Від його сліз гасне вогник.

Батько далі сидить на кухні. Пляшка віскі відкрита, але він до неї не торкається. Бах-бах-бах-бах-бах. Мама повертається додому, дивиться на свого чоловіка, ненадовго зупиняється в передпокої, помічає на стіні одну з фотографій. Сімейна світлина в рамці. Висить перекошено, рамка розбита, підлога всипана осколками. У тата закривавлена рука. Мама нічого не каже, просто замітає осколки і викидає їх. Потім виходить у сад. Бах-бах-бах-бах-бах. Коли Кевін іде збирати шайби, вона бере його за руку. Не сильно, не з люттю, але так, щоб він озирнувся на неї. Дивиться йому в очі, він відводить погляд, вона бере його за підборіддя і піднімає його голову. Щоб син мусив дивитися на свою матір. Поки вона не дізнається.

Ця сім’я не програє. Але вони будуть знати.

Сім’я Андерссон сидить на кухні. Усі п’ятеро, разом із Аною. Грають в дитячі карти. Ніхто не виграє, бо всі піддаються. У двері знову хтось дзвонить. Відчиняє Петер. Завмирає на порозі й мовчить. Міра виходить за ним, але зупиняється, побачивши, хто прийшов. Останньою приходить Майя.

Минуло надто багато часу, і поліція вже не може вважати це достовірними доказами. Треба було зробити фото, не йти в душ, одразу подати заяву. Тепер уже пізно — так вони сказали. Але на шиї і зап’ястях дівчинки далі видно синці. Вони помітні для всіх. Сліди сильних пальців, які її тримали. Придавлювали. Не давали кричати.

Перед будинком стоїть мама Кевіна. Розбита істота, яка втонула у власному одязі. Її ноги тремтять від напруження, і врешті не витримують ваги тіла і підгинаються. Вона падає на коліна біля ніг дівчинки, простягає руку, щоб торкнутися до неї, але її так трусить, що не може дотягнутись. Майя довго дивиться на неї, та всередині відчуває тільки порожнечу Заплющує очі, перестає дихати, її шкіра заніміла, слізні канали настільки знечулені, що тіло здається чужим. Потім, дуже повільно й обережно, простягає долоню, ніби проникає пальцями в замкову щілину, і гладить по голові жінку, яка нестримно плаче біля її ніг.