Фредрик Бакман - Ведмеже місто

«Дякую».

Амат у відповідь пише одне слово.

«Вибач».

Перше слово — за те, що він зробив. Друге — за те, що так довго не міг на це наважитися.

Батьки Кевіна виходять із зустрічі першими. Тато тисне кільком чоловікам руку, мовить кілька коротких слів. Мама нічого не каже. Вони сідають кожне до свого авто і рушають у різних напрямках.

Суне приходить додому. Годує цуценя. Телефонний дзвінок застає його зненацька, але він не здивований. Це директор хокейного клубу. Після розмови Суне не лягає спати, бо має підозру, що в нього скоро будуть гості.

Мама Кевіна зупиняє автомобіль. Глушить двигун і знову його заводить. Гасить фари, але так і залишається сидіти всередині. Її тіло зовсім знесилене, здається, в неї жар, пальці ледь тримають кермо. Усередині все згоріло дощенту, вона перетворилась на оболонку — так їй запам’ятаються тодішні відчуття.

Мама Кевіна виходить з машини, рушає кварталом, знаходить потрібний їй будинок і дзвонить у двері. Це остання вілла, далі починається Улоговина.

Цуценя відчуває чиюсь присутність ще до того, як чути стукіт. Суне відчиняє двері, пробує шикнути на собаку, щоб ішов собі, але його голос не може приховати, що в цих стосунках уже не він головний.

— І яка різниця між хокеїстами і собаками? — гірко усміхається Давід.

— Хокеїсти хоча б виконують те, що їм кажуть, — бурмоче Суне.

Чоловіки дивляться один одному в очі. Колись вони були наставником і учнем. Колись любов між ними була непохитною. Часи змінюються, бо хокей не стоїть на місці.

— Я хотів прийти, щоб ти почув це від мене… — починає Давід.

— Ти будеш тренером основної команди, — киває Суне.

— Директор дзвонив?

— Так.

— Нічого особистого, Суне. Але я хокейний тренер. Така вже в нас робота.

Загіпсована нога Беньї уже не загіпсована — тепер вона дерев’яна. На око начеплена чорна пов’язка, кімната — піратський корабель, а племінники — його вороги. Вони фехтують хокейними ключками, виють від сміху, коли він ганяється за ними, підстрибуючи на одній нозі, зривають з ліжка покривало разом із постіллю і кидають йому на голову, аж він падає і перевертає комод. У дверях стоїть Ґабі, руки схрещені на грудях, на обличчі — материнський вираз.

— От чорт… — бурмоче одна дитина.

— Це все дядько накоїв! — миттю запевняє друга.

— Агов! Хто обзивається — так сам називається! — ричить Беньї, намагаючись виповзти з-під покривала.

Ґабі суворо тицяє пальцем:

— У вас п’ять хвилин, щоб усе це прибрати. Потім ідете мити руки, а тоді будемо вечеряти. Бабуся уже все приготувала. Це і тебе стосується, братику!

Беньї щось бурчить з-під покривала. Діти допомагають йому вибратися. Ґабі виходить до ванної, щоб вони не бачили, як вона заходиться сміхом. Це так потрібно — у цьому місті, саме сьогоднішнього вечора.

Суне робить глибокий вдих усім своїм кремезним тілом. Уважно дивиться на Давіда.

— Ти справді настільки ненавидиш Петера, що не зміг би бути в клубі, якщо він залишиться?

Давід гірко зітхає.

— Ненависть тут ні до чого. Я просто не можу прийняти те, що він відстоює. Ми граємо в хокей, ми мусимо вміти ставити інтереси клубу перед власними.

— І ти вважаєш, що Петер цього не вміє?

— Суне, я бачив його. Бачив на стоянці, коли поліція забрала Кевіна з автобуса. Петер приїхав і спостерігав, бо хотів побачити, як це станеться. Це була помста.

— Хіба ти не зробив би те саме, якби опинився в його ситуації?

Давід піднімає погляд, хитає головою.

— У його ситуації я б, напевно, взяв із собою зброю. Але я не про те.

— Про що ж тоді? — питає Суне.

— Про те, що хокей може існувати лише у власному світі. Поки його не вплутують у всяке лайно ззовні. Якби Петерова сім’я почекала до дня після фіналу і тоді подала заяву в поліцію, юридичні наслідки були б ТАКІ САМІ. Поліція, прокурор, суд, усе те, що відбувається зараз, вони могли 6 зробити все те саме, але на день пізніше.

— І Кевін встиг би зіграти у фіналі. І юніори, можливо, перемогли б, — додає Суне, але добре видно, що він з цим не згідний.

Давід стоїть на своєму:

— У цьому і є правосуддя, Суне, саме тому суспільство має закони. Петер міг би почекати до фіналу, бо те, що зробив Кевін, не стосується ні хокею, ні клубу, але Петер вирішив сам дати йому покарання. Він нашкодив усій команді і цілому клубу. Цілому місту.

Старий чоловік зі свистом вдихає всім своїм великим тілом. Він старий, але його очі не постаріли.

— Давіде, пам’ятаєш, того року, коли ти саме перейшов до основної команди, у нас був хлопець, який отримав три серйозні струси мозку за два сезони? Усі знали: якщо буде ще один, йому доведеться залишити хокей. Ми грали з командою, в якої на захисті був не гравець, а величезна тварюка: він про все знав, і з самого початку пішов на силовий прийом із прицілом просто на голову того хлопця.