Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Він розвертається, щоб іти, але спиняється. Дивлячись через плече, каже:

— Я повинен попросити вибачення.

Петер зітхає і повільно хитає головою.

— Не треба вибачатися, це…

— Я повинен попросити вибачення не в тебе, — перебиває його директор.

Заходить повз Петера до передпокою і зустрічається поглядом з Майєю.

Давід обома руками тримає горнятко. Погляд опущений на стіл.

— Суне, може, я зараз нагадую сентиментальну стару тітку, але хочу, щоб ти знав, що я дуже ціную все, що ти для мене зробив. Усе, чого ти мене навчив.

Суне чухає цуценя. Не відводить погляду від його шерсті.

— Я давно мав поступитися тобі. Я стільки разів був надто гордим. Не хотів визнати, що ця гра мене переросла.

Давід п’є каву. Дивиться у вікно.

— Я стану татом. Я… це якось по-дурному, зважаючи на обставини, але я хотів, щоб ти дізнався про це першим.

Суне не в силах сказати ні слова. Потім встає, відкриває шафку і повертається з пляшкою.

— Думаю, нам зараз потрібна міцніша кава.

Вони цокаються. Давід сміється і зразу замовкає.

— Не знаю, який з мене буде тато — кращий чи гірший, через те, що я тренер, — починає він.

— Думаю, що в будь-якому разі з тат виходять кращі тренери, — відповідає Суне.

Давід допиває каву, ставить порожнє горнятко.

— Я не можу залишитися в клубі, де хокей змішують із політикою. Ти сам цього мене навчив.

Суне знову доливає йому в горнятко.

— Давіде, у мене нема дітей. Але хочеш знати мою найкращу пораду для батьків?

— Так.

— «Я помилявся». Добре, якщо вмієш сказати ці слова.

Давідова усмішка легка, напій — міцний.

— Я розумію, що ти на боці Петера. Він завжди був твоїм найкращим учнем.

— Майже найкращим, — виправляє його Суне.

Вони не дивляться один на одного. В обох блищать очі. Суне глухо видихає:

— Це його донька, Давіде. Його донька. Він просто хоче справедливості.

Давід хитає головою:

— Ні. Не справедливості. Він хоче перемогти. Хоче, щоб Кевінова сім’я страждала більше за його власну сім’ю. Це не справедливість, а помста.

Суне знову наповнює горнятка. Вони ледь цокаються. П’ють у задумі. Потім Суне говорить:

— Заходь до мене, коли твоїй дитині виповниться п’ятнадцять. Можливо, тоді твоя думка зміниться.

Давід встає. На прощання вони коротко і міцно обіймаються. Завтра кожен вирушить до своєї льодової арени, один буде в Геді, інший — у Бйорнстаді. У наступному сезоні вони будуть суперниками.

Адрі стоїть в кухні вдома у мами. Катя з Ґабі базікають, як треба сервірувати стіл, які миски поставити, які свічки запалити. Коли на кухню заходить Беньї, мама цілує його в щоку і каже, як вона його любить і що він — світло її життя, а тоді знову свариться через його ногу і заявляє, що з таким самим успіхом він міг би зламати собі шию, бо головою він, очевидно, досі не користується.

У двері дзвонять. Жінка перепрошує, що потурбувала їх так пізно. Здається, ніби її тіло стало замалим для власної шкіри, вона ледве тримається на ногах. Їй доводиться десять хвилин переконувати маму Беньї, що не варто запрошувати її на вечерю, але та лишень дає запотиличника Адрі й сичить: «Постав іще тарілку», після чого Адрі штовхає Ґабі й шипить: «Постав тарілку!», а Ґабі штурхає ногою Катю і кричить: «Тарілку!». Катя обертається до Беньї, але завмирає, побачивши вираз його обличчя.

У дверях стоїть Кевінова мама, не зводить погляду з Беньї, а тоді благально каже — і голос у неї такий слабкий і невпізнаваний, що здається, ніби це запис:

— Вибачте. Я лише хотіла поговорити з Беньяміном.

Кевін стоїть у саду перед віллою. Забиває шайбу за шайбою. Бах-бах-бах-бах-бах. У будинку сидить його тато, перед ним відкоркована пляшка віскі. Сьогодні ввечері їм не вдалося отримати все, чого вони хотіли, але вони й не програли. Завтра їхній адвокат почне збирати всі аргументи на доказ того, що свідчення хлопця, який під час вечірки був п’яний і до того ж взагалі закоханий у дівчину, не можна вважати достовірними. Потім Кевін почне грати за «Гед-Хокей», забере з собою команду, майже всіх спонсорів, і ніщо не зашкодить його планам на майбутнє. Зовсім скоро всі будуть вдавати, що нічого не сталося. Тому що ця сім’я не програє. Навіть коли їх перемогли. Бах-бах-бах-бах-бах.

Беньї сидить на лавці перед будинком. Кевінова мама сидить поруч, закинувши голову, і дивиться на зірки.

— Я пам’ятаю той острів, куди ви з Кевіном плавали човном влітку, — каже вона.

Беньї не відповідає, але він теж думає про острів. Вони знайшли його ще дітьми. Не на великому озері біля льодової арени, де влітку купається все місто, — ні, там завжди бракувало спокою. Хлопцям доводилося годинами йти через ліс до іншого, меншого озера. Там не було містка для купання, не було людей, посередині — якісь скелі й дерева, які з берега виглядали як поросла і недоладна купа каміння. Хлопці притягнули через ліс човен, перепливли озеро і на самій середині малого острівця розчистили місце для намету. Це був їхній таємний сховок від світу. Першого літа вони залишилися там на добу, другого — на кілька днів. Ставши підлітками, жили там кілька тижнів. Використовували кожну вільну від хокею секунду перед початком літніх тренувань. Просто випаровувалися, зникали з міста. Купалися голяка в озері, сохли під сонцем, лежачи на каменях, ловили рибу на вечерю, спали під зоряним небом.