Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Вони грають мовчки. Слова їм ніколи не були потрібні.

У той час на зустрічі в льодовій арені члени клубу голосують за майбутнє спортивного директора. Так само і за майбутнє міста. Свого міста. Міста їх усіх.

Рамона сидить у кутку біля чоловіка в чорній куртці. У нього на шиї татуювання ведмедя, він нервово крутить на пальцях ключі від свого авто. Рамона поплескує його по щоці.

— Не треба було погрожувати йому, щоб закрив свого рота. Я сама даю собі раду. Але все одно дякую.

Чоловік ледь помітно всміхається. Його кулаки вкриті шрамами, на одному передпліччі є слід ножового поранення — вона ніколи ним не захоплювалася, але і не засуджувала. Він та інші чоловіки в чорних куртках виросли в «Хутрі». Рамона була на їхньому боці, коли всі інші сторонилися, захищала їх, навіть коли сама не погоджувалася з ними, вона прикривала їхні спини, навіть коли кричала на них. Ці хлопці обожнюють її. Але зараз чоловік каже:

— Я не впевнений, що зможу переконати хлопців голосувати, як ти хочеш.

Рамона киває і куйовдить його коротко стрижене волосся.

— Я сьогодні подивилася в очі Амата. Я йому вірю. І буду діяти відповідно. Ваше рішення — це ваша справа. Так було завжди.

Чоловік киває. Татуювання ведмедя піднімається й опускається, коли він сковтує слину.

— Не знаю, чи ми можемо в це втручатися. Група і клуб — передусім.

Рамона тяжко встає, але перш ніж піти і додати свій голос, плескає його по коліну й питає:

— Чий клуб?

Чоловік сидить, дивлячись їй услід. Крутить між пальцями ключі від авто, логотип «сааба» то зникає, то знову з’являється в його долоні. Потім переводить погляд на чоловіка, який сидить у першому ряду. Він бачив його в Улоговині, разом із Аматом. Батько Кевіна Ердаля. Чоловік у чорній куртці запихає руку в кишеню. Там досі лежать п’ять пожмаканих купюр по тисячі крон, які він підняв зі снігу.

Він так і не вирішив, що буде з ними робити.

Любов, яку батьки відчувають до своєї дитини, справді дивна. Інших людей ми любимо з якогось моменту, але з дитиною все не так. Любов до дитини належить вічності, ми любимо її ще до того, як вона з’являється на світ. Попри всі приготування, мами й тати переживають цілковитий шок першої миті, коли їх накриває хвиля почуттів, вибиваючи землю з-під ніг. Це незбагненно, бо неможливо з чимось порівняти. Це наче описувати, як пісок протискається між пальцями або сніжинки тануть на язику, комусь, хто все життя прожив у темній кімнаті. Це перевертає душу.

Давід тримає руку на животі своєї дівчини, відчуває любов до когось, кого ніколи не бачив, відчуває, як ціле його життя стає підвладним любові, якої ще нема. Його мама завжди казала, що кожна дитина — це трансплантація серця. Тепер він розуміє ці слова.

Дівчина гладить пальцями його шию. Він увесь вечір говорив по телефону, йому розповіли все про зустріч, про рішення. Він отримав пропозицію, про яку мріяв відтоді, як став тренером дитячої команди.

— Не знаю, що мені робити.

— Довірся своєму серцю, — каже його дівчина.

— Я хокейний тренер. І хочу бути лише ним. Усе інше — політика. Вона жодним чином не стосується спорту.

Дівчина цілує його руку.

— Тоді будь хокейним тренером.

Майя дзвонить у двері Аниного будинку. Вона нічого не каже про Кевіна на пробіжці, взагалі нічого; ще недавно їй здавалося немислимим мати таємниці від Ани, але тепер це цілком нормально. Огидне відчуття. Дівчата йдуть додому до Майї. Петер, Міра і Лео сидять на кухні. Чекають телефонного дзвінка, в якому хтось розкаже їм, як пройшла зустріч. Але поки все тихо. Тому вони можуть зробити лише одне. Майя приносить гітару, Петер — барабанні палички, Ана питає, чи можна їй співати. Вона жахливо співає. Настільки погано, що це навіть допомагає сім’ї витримати те чекання.

Далеко в місті, в льодовій арені на шляху до озера завершується зустріч членів хокейного клубу. Голосування проведено. Результати підраховані. Наслідки будуть для всіх.

Група чоловіків у чорних куртках змішується з іншими учасниками зустрічі. Хтось іде зі своєю сім’єю, хтось — самотою. Чоловіки й жінки зникають на стоянці. Усі розмовляють, але ніхто нічого не каже. Попереду довга ніч у будинках, де всі лампи вимкнені, але ніхто не спить.

Усі розійшлися, але директор клубу ще довго сидить за столом у кафетерії. Фрак самотньо стоїть серед темряви на трибуні. Цей клуб — їхнє життя. Ніхто з них не знає, кому він тепер належить.

Амат сидить на ліжку вдома в Захаріаса, в нього завібрував телефон. Одне смс. Одне слово. Від Майї.