Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Один чоловік підхоплюється і тицяє вказівним пальцем угору:

— Але члени клубу можуть змістити правління, і не сумнівайтесь, ми це зробимо, якщо ви підете проти рішення міста!

— Це демократична організація, тут не місце для погроз, — відповідає директор, зціпивши зуби.

— Погроз? Хто тут кому погрожує? Чиїх тут дітей висадили з автобуса поліцейські? — шипить чоловік.

Одна жінка встає і, склавши руки перед собою, співчутливо дивиться на членів правління.

— Ми тут не влаштовуємо полювання на відьом, просто хочемо захистити наших дітей. Моя донька була на вечірці у Кевіна, тепер їй дзвонять з поліції, щоб вона дала «свідчення». Люди добрі, та ці діти дружать з дитинства і раптом повинні «свідчити» одне проти одного. Що ж це таке відбувається?

За нею встає ще один чоловік.

— Ми не хочемо когось звинувачувати. Але ж усім відомо… як може статися… молода дівчина хоче бути в компанії. Може, їй хотілося уваги. Я лишень хочу сказати: нащо Кевіну таке робити? Ми його знаємо. Він не з тих хлопців. Аж ніяк.

Ще один чоловік, не встаючи з місця, голосно заявляє:

— Та ж усім зрозуміло, що вона просто скористалася нагодою. А в цих хлопців такі вже звички, це й не дивно. Я не кажу, що вона навмисне, — може, щось із психікою, вона ж у такому віці… Та Господи, так буває, коли гормони і все таке. Але якщо вже випила і йдеш до хлопця в кімнату — сама створюєш для нього паскудну ситуацію, хіба ні? Просто паскудну. Хлопцеві не так просто зрозуміти ті всі сигнали!

Після цього встає Маґґан Лют і співчутливо кидає поглядом на всіх присутніх.

— Я теж жінка. І дуже серйозно ставлюся до слова «зґвалтування». Дуже, дуже серйозно! Тому я вважаю, що треба так виховувати наших дітей, щоб вони розуміли: про таке не можна брехати. А ми всі знаємо, вона бреше, ця молода дівчина.

Докази на користь хлопця, у нього не було навіть натяку на причину, щоб робити те, в чому його звинувачують. Ми не хочемо скривдити цю молоду дівчину, не хочемо нашкодити її сім’ї, але якщо не попередимо такі ситуації, то що буде далі? Тоді всі дівчата можуть кричати, що їх зґвалтували, якщо виявиться, що їхню любов відштовхнули? Я теж жінка, і саме тому так серйозно ставлюся до цього. Усім відомо, що батько цієї молодої дівчини намагається використати ситуацію. Звісно, він не може змиритися з тим, що в цьому клубі є більші зірки за ньо…

Петер стоїть у дверях. Довго слухає, поки його помічають, а тоді всі присутні переводять на нього погляди. Море очей — цих людей він знав усе своє життя. Друзі дитинства, товариші зі школи, дівчата, в яких він був закоханий, колеги, сусіди, батьки дітей, з якими бавилися його діти. Далі під стіною стоять з німою погрозою два десятки молодих чоловіків у чорних куртках. Ніхто не каже ні слова, але від Петера не відводять очей. Він відчуває їхню ненависть, але все одно вперто стоїть з прямою спиною, коли дивиться на Маґґан Лют.

— Будь ласка, продовжуйте. Не буду заважати, — каже Петер. Панує така тиша, що всім присутнім чути, як розривається його серце.

Журналістка і фотограф поговорять із головним редактором, коли повернуться в офіс, вона сподівається, що той одразу ж відправить їх назад на зустріч. Але він натомість лише пробурмоче: «Ну, не знаю, чи можна назвати це „погрозою“… люди просто знервовані… це можна зрозуміти… напевно, не треба нам… ну; знаєте…» Фотограф кашляне і продовжить: «Не шукати проблем там, де їх нема?». Головний редактор кивне і скаже: «Так… саме так!».

Журналістка нічого не скаже, вона ще молода і боїться втратити роботу, але запам’ятає переляк в очах чоловіків. І ще довго згадуватиме те, що їй сказав Кевін Ердаль у інтерв’ю після півфіналу. Те, що вчаться говорити всі спортсмени, коли їхній товариш по команді робить щось недобре. Вони вдають здивування, мова їхнього тіла замкнена, відповідь коротка й чітка. «Що? Справді? Я цього не бачив».

Цього разу Фатіма заходить без стуку до синової кімнати. А такого вона ніколи не робить. Амат сидить на ліжку, в руках у нього візитівка. Мама впевнено починає:

— Хлопцеві можна мати таємниці від своєї мами. Але не тоді, коли він так погано їх приховує.

— Нічого страшного, мамо. Не треба… хвилюватися, — відповідає він.

— Твій тато… — починає вона, але Амат її перебиває.

А такого він ніколи не робить.

— Не треба розказувати, що зробив би тато. Його ТУТ нема!

Мама кладе руки на коліна. Амат важко дихає. Робить спробу віддати мамі візитівку, але вона не бере.