Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Битися неважко. Важко лише зрозуміти, коли почати.

Анн-Катрін сидить біля Кабана, вони в одному з останніх рядів. Здається, що в цьому кафетерії зібралося все місто. Жодного вільного стільчика, люди далі приходять і стають біля стіни. Спереду, на невеликій сцені, сидять члени правління. На стільчиках у першому ряду — спонсори і батьки юніорів. Посередині — батьки Кевіна. Анн-Катрін бачить, як люди, яких вона знала все своє життя, підходять до Кевінової мами, ніби тут похорон і ніби вони висловлюють співчуття через таку велику несправедливість, якої вона зазнала.

Кабан бачить, на що дивиться Анн-Катрін, і міцно стискає її за руку.

— Анкі, нам не можна втручатися. Половина присутніх тут людей — наші клієнти.

— Це не переголосування, а лінчування, — шепоче Анкі.

— Треба почекати, поки не зрозуміємо, що сталося, нам не все відомо, Анкі. Нам не все відомо, — відповідає її чоловік.

Вона знає, що він має рацію. Тому чекає. Вони чекають. Чекають усі присутні.

Фрак навмисно стоїть на середині стоянки, не ховається в тіні чи за деревом. Звісно, менше за все йому хочеться виглядати загрозливо.

Коли на стоянку заїжджає невеликий автомобіль з логотипом місцевої газети на дверях, Фрак привітно махає рукою. Всередині сидять журналістка і фотограф, Фрак радісно показує, щоб вони спустили вікно.

— Вітаю! Вітаю! Здається, ми не зустрічалися. Фрак! Власник супермаркету!

Журналістка тисне йому руку через вікно.

— Доброго дня, ми приїхали на зуст…

Фрак нахиляється і щосили чухає щетину на бороді.

— Он як! На зустріч, так? Я тільки хотів перемовитися кількома словами. Трохи… «не на камеру», якщо ви мене розумієте.

Журналістка схиляє голову набік:

— Ні.

Фрак відкашлюється.

— Ет, ви ж знаєте, як це буває. З появою журналістів люди можуть розхвилюватися. Те, що в нас сталося, — це травма для цілого міста, ви ж розумієте. Тому ми лишень хочемо знати, що ваша стаття… ну… що ви приїхали сюди не для того, щоб шукати проблем там, де їх нема.

Журналістка не знає, що на це відповісти, але їй неспокійно від того, як цей величезний чоловік спирається на двері авто, кажучи ці слова. Звісно, Фрак лише усміхається, бажає їй приємного дня і йде собі.

Журналістка з фотографом чекають кілька хвилин, а тоді йдуть за ним. Відчиняють двері до льодової арени і рушають коридором, коли з темряви з’являються двоє чоловіків. На вигляд їм двадцять п’ять-тридцять років, чорні куртки, руки в кишенях.

— Ця зустріч лише для членів клубу, — каже один.

— Ми журналісти… — робить спробу журналістка.

Чоловіки перегороджують їм дорогу. Вони на голову вищі за фотографа і на дві — за журналістку. Більше нічого не кажуть, один просто ступає пів кроку вперед і зупиняється — натякнувши на свої сили. Льодова арена погано освітлена — у тій частині, де вони зараз стоять, тихо і порожньо.

Фотограф бере журналістку за рукав. Вона бачить, як він зблід. Журналістка не місцева, вона тимчасово працює в газеті, але фотограф мешкає в Бйорнстаді. У нього тут сім’я. Він тягне її до автомобіля, і вони їдуть геть.

Фатіма сидить на кухні. Чує, як дзвонять у вхідні двері, але Амат наполягає, що сам відчинить. Наче вже знає, хто це прийшов. За дверима стоять два величезні хлопці. Фатіма не чує, про що вони говорять; але бачить, як один тицяє вказівним пальцем Аматові в груди. Коли її син зачиняє двері, він не бажає розповідати, що то були за гості. Каже тільки, що це стосується команди, і йде до себе в кімнату.

Бубу стоїть трохи позаду Вільяма Люта, йому не по собі від такої агресивності, він не розуміє, що в цьому доброго, але не знає, як може втрутитись.

— Але ж Амат один із нас, чому ти так злишся? — питає він іще дорогою.

— Нехай тепер доведе, — гарчить Лют.

Коли Амат відчиняє двері, Лют тицяє йому пальцем у груди і віддає наказ:

— У клубі проводять зустріч. Ми всією командою ідемо туди і станемо перед ареною, щоб показати нашу підтримку Кевіну. Ти теж ідеш.

— Постараюся, — бурмоче Амат.

— Ти не постараєшся. Ти прийдеш! Ми тримаємося разом! — наказує Лют.

Ідучи геть, Бубу намагається зустрітися поглядом з Аматом. Але той не піднімає очей.

Зустріч минає так, як зазвичай. На початку всі ще скуті, але швидко все котиться під три чорти. Директор клубу прокашлюється і просить хвилину уваги, така собі слабка спроба вгамувати неспокій.

— По-перше, хочу пояснити, що спортивного директора може звільнити тільки правління. Члени клубу не можуть за власним бажанням обирати працівників клубу, це не за статутом.