Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Рамона торкається Міриної руки на барній стійці. Стара жінка усміхається, показуючи криві зуби.

— Міро! Що ти тут робиш? Втомилася нарешті від Петерових непитущих порядків?

Мірині губи ледь помітно розтягуються в усмішці.

— Ні. Я тут, просто щоб подякувати. Я чула, що ти зробила на зустрічі і що їм сказала.

— Не варто дякувати, — бурмоче Рамона.

Міра присувається до стійки і наполягає:

— Ні, варто. Лише ти заступилася за нас, і я хочу подякувати, дивлячись тобі в очі. Хоч я знаю, що в цьому місті ви соромитеся говорити одне одному «дякую».

Рамона сміється і кашляє.

— Зате ти, моя дівчинко, ніколи не була сором’язливою.

— Це правда, — усміхається Міра.

Рамона поплескує її по руці.

— У цьому місті не завжди бачать різницю між тим, що правильно, і що — ні. Але ми вміємо відрізняти добро від зла.

Міра впивається нігтями в стільницю. Вона тут не лише для того, щоб подякувати, їй потрібно дізнатися відповідь на одне запитання. Їй ніяково запитувати про це тут, у пабі. Але Міра ніколи не була боязкою.

— Рамоно, чому вони це зробили? Чому «Група» проголосувала, щоб Петера не звільняли?

Рамона пильно дивиться на неї. Усі в кімнаті замовкли.

— Не знаю, що ти… — починає Рамона, але Міра перебиває її, втомлено піднімаючи долоні.

— Будь ласка, не треба цієї дурні. Не розказуй мені, що нема ніякої «Групи». Вони є, і вони ненавидять Петера.

Міра не озирається, але спиною відчуває на собі погляди чоловіків. Тому голос її трохи тремтить, коли вона каже:

— Рамоно, в мене є голова на плечах, я вмію рахувати. У цьому голосуванні Петер не мав шансів, якби не голоси «Групи» і всіх, на кого вони мають вплив.

Рамона довго не зводить з Міри погляду. Ніхто з чоловіків не встає. Ніхто навіть не ворушиться. Врешті Рамона повільно киває.

— Як я вже казала, Міро: люди в цьому місті не завжди бачать різницю між тим, що правильно, і що — ні. Але ми можемо відрізнити добро від зла.

Мірина грудна клітка здіймається від напруженого дихання, артерія на шиї пульсує, нігті залишають сліди на барній стійці. Раптом у неї дзвонить телефон, вона аж підскакує і намацує його в сумці — дзвонить важливий клієнт, вона вагається, але після семи сигналів відхиляє дзвінок. Тяжко дихає, зціпивши зуби. Піднявши голову, помічає перед собою на барній стійці пиво.

— Це кому? — питає вона.

— Тобі, ненормальна. Здається, ти й справді ні чорта не боїшся, дівчинко моя, — зітхає Рамона.

— Ну, не треба пригощати мене пивом, — винувато бурмоче Міра.

— Це не я, — каже Рамона й поплескує її по руці.

Міра розуміє не одразу. Але вона досить довго прожила в лісі й звикла брати пиво, не запитуючи. Відпиваючи, вона чує, як за її спиною чоловіки в чорних куртках мовчки цокаються. У Бйорнстаді не часто дякують. І не часто перепрошують. Але в такий спосіб вони кажуть, що в цьому місті є ще люди, які можуть тримати в голові дві думки водночас. Що можна хотіти дати по писку спортивному директорові й однаково нікому не дозволити кривдити його дитину.

І що вони поважають ту ненормальну, яка лізе сюди, не маючи страху. Незалежно від того, хто вона.

Повз паб іде Роббан Гольтс. Зупиняється біля дверей «Хутра», усміхається сам до себе. Рушає далі, не заглянувши. Завтра йому на роботу.

Давід лежить на ліжку з тими, кого любить, сміється, коли одна з них намагається придумати ім’я іншому. Для Давіда всі імена звучать як персонажі з мультфільмів, або як ім’я чийогось прадідуся. Але щоразу, коли він сам пропонує ім’я, його дівчина запитує, чому саме таке, а він лишень знизує плечима і бурмоче: «Просто гарне», після чого дівчина гуглить це ім’я разом зі словом «хокеїст» і одразу дізнається, чому Давід його вибрав.

— Я страшенно переляканий, — зізнається Давід.

— Це просто незбагненно, що світ дозволяє нам двом взяти на себе відповідальність за абсолютно нову людину і не вимагає гарантій, — сміється дівчина.

— А якщо ми будемо жахливими батьками?

— А якщо не будемо?

Вона тримає його руку на своєму животі, торкається пальцями його зап’ястя і стукає по склу його годинника.

— Скоро ти матимеш когось, кому зможеш передати свій годинник.

Жанетт довго стоїть біля огорожі, просто все оглядає.

— Боже. У тебе власний собачий притулок, як ти й мріяла. Коли ти малою весь час надокучала з цим, я не вірила, що так і станеться.

Адрі випростується, хоча сказане її зачепило.

— Ет, я ледве даю собі раду. Якщо ще раз підвищать страхувальний збір, доведеться роздати собак і закриватися. Але він мій.