Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Але я не розумію, чому мій БЕЙБІ не може жити вдома, у своєї МАМИ? — повторила мама Теему, і він стрепенувся від своїх роздумів.

— Що? — бурмоче Теему.

Мати кидає на стіл листа від муніципального житлового фонду.

— Вони пишуть, що Відар отримав квартиру! Нащо вона йому здалася? У нього ж є МАМА!

І лише після цього для Теему стають зрозумілими шматочки цієї головоломки.

Чоловік у костюмі виходить з будинку міської адміністрації й відчиняє двері свого автомобіля, як раптом за спиною в нього з’являється чиясь постать. Річард Тео лякається, але без здивування. Швидко опанувавши себе, він запитує:

— Хто ви?

І тоді Теему Рінніус робить два кроки вперед. Не настільки близько, щоб торкнутися до Тео, але достатньо, щоб вони обидвоє відчували подих один одного. І політика долає фізичний страх. Ми всі, ті, хто не навчені битися, знаємо цей страх, і не має значення, чи є в нас гроші, влада або певність, що суд визнає нашу правоту. Ніхто не зможе захистити нас на темній стоянці за ті кілька секунд, коли якийсь чоловік, схожий на Теему, поб’є нас до стану непритомності. Нам це відомо. І Теему теж це знає. Тому він каже:

— Ти знаєш, хто я. Мій молодший брат, Відар, був позбавлений волі, а тепер його раптом випускають. Я не розумів чому, а тоді дізнався, що нова тренерка «Бйорнстад-Хокею» хоче, щоб він був у команді. Жоден хокейний клуб не може витягнути мого брата із закритого стаціонару. А от політикові це під силу!

У Річарда Тео пришвидшується пульс, але йому вдається говорити спокійно.

— На жаль, не знаю, про що ти говориш.

Якийсь час Теему не відводить від політика зловісного погляду, але врешті відступає, даючи йому вдихнути повітря. Теему застережливо піднімає палець, аби дати політикові зрозуміти, що не лише він уміє збирати інформацію в Бйорнстаді:

— Мама отримала листа від муніципального житлового фонду. Моєму братові дали квартиру. Ми перевірили, хто подав заявку. Це був ти.

Річард Тео покірно киває.

— Це моя робота — допомагати мешканцям цієї комуни. Усі вони…

Звісно, в реєстрі управління житлового фонду електронна адреса Річарда Тео могла опинитися помилково. Або він міг зробити це з розрахунку, що Теему про все дізнається. Взагалі-то, у друга Теему, Столяра, дівчина працює в офісі управління.

Теему шипить:

— Погана затія — бавитися зі мною в ігри! Чого тобі треба від моєї сім’ї?

Річард Тео вдає з себе дурня. З його боку це відважно.

— Я не з тих, хто просить інших зробити послугу. Особливо тих, хто в цій… «Групі», чи як там ви називаєтеся?

— Що за «Група»? — запитує Теему.

Його обличчя навіть не сіпається — така вдавана байдужість напрацьовується роками — і політика це вражає. Річард Тео піднімає руки:

— Добре, визнаю. Я знаю, хто ти. І думаю, що ми з тобою, Теему, станемо друзями.

— Чому це?

— Тому що ми з тобою схожі. Ми робимо не завжди те, що варто, а переважно те, що мусимо. Журналісти показують мене небезпечним і зловісним лише тому, що я не дотримуюсь усіх правил, які придумав істеблішмент, щоб спинити таких чоловіків, як ми. Здається, тобі це знайоме?

Теему спльовує на землю.

— Твій костюм коштує, як місячна зарплата нормальної людини.

Річард бере ці слова до уваги.

— Теему, ти не погана людина. Ти дбаєш про своїх друзів, про сім’ю, хочеш кращого життя для молодшого брата. Так чи ні?

Теему навіть не кліпає.

— Давай конкретніше.

— Річ у тім, що в мене нема ілюзій про наше суспільство, та й у тебе теж. Ми з тобою з різних груп, ми різні люди, але однаково пильнуємо свої інтереси.

— Ти нічого про мене не знаєш, — відрубує Теему.

Після цих слів політик наважується усміхнутися.

— Можливо. Але в дитинстві я часто дивився страшилки і знаю, що чудовисько завжди найстрашніше перед тим, як його побачать. Наша уява може лякати нас значно сильніше за те, що ми насправді знаємо. Думаю, таким самим чином ти створив «Групу». Вас не так багато, як здається, ти дозволяєш людській уяві перетворювати вас на щось страхітливіше, ніж є насправді.

У Теему опускаються брови. Це єдиний рух, який він собі дозволяє.

— Немає ніякої «Групи».

Політик самовпевнено «підтверджує»:

— Ну звісно, звісно. Теему, всім потрібні друзі. Тому що друзі допомагають одне одному.

— І як?

Голос Річарда Тео звучить м’яко.

— Твоя трибуна зі стоячими місцями.

Лео йде через Бйорнстад, хоч сам не знає, куди прямує. Через набряки і синці після того нападу в тунелі йому не вдається іти швидко, але він має потребу рухатися, виходити в ніч і показувати самому собі, що не боїться.