Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Я повинен у вас дещо попросити, — каже Петер.

— І що ж? — запитує Анн-Катрін.

— Ваших синів.

Фатіма й Анн-Катрін спершу заходяться сміхом, але потім розуміють, що він не жартує.

— Петере, ти добре почуваєшся? — стривожено запитує Фатіма.

Він серйозно киває.

— Напевно, ви вже чули, що в нас є нова тренерка. І вона хоче сформувати команду… опираючись на ваших хлопців.

Анн-Катрін прислухається до Петерового тону і перепитує:

— І ти не вважаєш, що це добра ідея?

Кутики губ у Петера піднімаються, але погляд потуплений.

— Я завжди намагався створювати хокейний клуб, який би був… чимось більшим за просто хокейний клуб. Хотів, щоб у ньому виховували не лише хокеїстів, але й чоловіків. Я не прагнув, щоб перемога вважалася найважливішим результатом. Але… тепер у нас є новий спонсор. І якщо ми не переможемо в цьому сезоні… якщо не розіб’ємо «Гед» і не піднімемося у вищий дивізіон… тоді я навіть не знаю, чи наступного року наш клуб буде існувати.

— Тоді кажи, що тобі потрібно, — нетерпляче вимагає Анн-Катрін.

Груди в Петера піднімаються й опускаються.

— Боюся, що в цьому році клуб буде вимагати від ваших синів більше, ніж дасть їм натомість.

— Як це? — не розуміє Фатіма.

Петер повертається до неї:

— Нещодавно Амат зупинив мене на трасі. Запитав, чи буде він грати в юніорській команді, а я… я повівся з ним по-свинськи…

— Усі ми часом поводимося по-свинськи, ти нічим не гірший, — усміхається Фатіма.

Петер перебиває її:

— Фатімо, Амат запитав про юніорську команду, але… Господи, в команді юніорів він нам не потрібен. Ми хочемо, щоб він грав в основній команді!

Фатіма сковтує слину.

— Тобто… з тими всіма дорослими?

Петер не приховує від неї правди:

— Йому поставлять нечувані вимоги. І старші гравці будуть зганятися на ньому особливо жорстко. Через таке ламались уже немало гравців. Бути наймолодшим у команді… серед чоловіків… він опиниться в нелегкому становищі.

У Фатіми нещадний погляд.

— Ніхто не обіцяв моєму синові, що буде легко.

Петер зніяковіло проводить долонею по зарослому щетиною підборідді.

— Я мав би сказати Аматові, що моя донька і я в боргу перед ним, і ми дуже вдячні за те, що він прийшов на збори і сказав правду…

Фатіма хитає головою.

— Подяку від тебе він може прийняти, але Майя перед ним нічим не завинила. Це ми повинні просити в неї вибачення, усе наше місто. А щодо мого сина, то він просто хоче грати в хокей. І буде грати там, де ти даси йому таку можливість.

Петер вдячно киває. І обертається до Анн-Катрін:

— Я не буду тебе обманювати…

— Ну, ти не наважишся, — усміхається Анн-Катрін.

Вона дружина Кабана, Петерового друга дитинства, і пам’ятає дорослішання Петера так само добре, як і дорослішання свого чоловіка. Тому Петер нічого не приховує:

— Бубу потрібен нам на цей сезон. Нам бракує захисників. Але скажу відверто: він не дотягує до вищого рівня… якщо ми переможемо, якщо він допоможе нам перейти до вищого дивізіону… то однаково не матиме шансу отримати місце в наступному сезоні. Це буде останній сезон для Бубу. Я вимагатиму від нього крові, поту і сліз, йому доведеться поставити хокей понад усе — він буде важливіший за школу, за дівчат… за все. Натомість я можу запропонувати йому лише один-єдиний рік.

Анн-Катрін посопує. Усе її тіло віддає болем, але Петер думає, що вона так схудла і має виснажений вигляд, тому що багато працює та ще й допізна. Він, як і майже всі інші, нічого не знає про її хворобу. Але так і повинно бути, Анн-Катрін не хоче вислуховувати співчуття. А от побачити, як її син востаннє грає в хокей, вона би хотіла. Тому на її обличчі з’являється усмішка.

— Рік? Рік — це ціла вічність.

Її чоловік, Кабан, перестав грати в хокей після того, як отримав сильний струс мозку. Лікарі змусили його відмовитися від гри, він тижнями ні з ким не розмовляв і оплакував свою долю, ніби вже помер. Кілька місяців він навіть не міг вмовити себе поїхати до льодової арени, тому що почувався так, ніби зрадив свою команду. Зрадив їх! Тим, що виявився не безсмертним.

Бубу успадкував від свого тата широкі плечі й грубу силу а також потребу бути частиною команди, вони обидвоє ненавидять самотність. Їм обом потрібне середовище, де вони можуть відчувати любов і визнання, тож коли Кабан уже не міг заходити до своєї роздягальні, він пережив це так, ніби від нього відірвали шматок плоті. Що б він віддав за один-єдиний хокейний рік? За один-єдиний матч? За останню секунду, коли всім своїм єством відчуваєш життя, коли кричать глядачі й усе поставлено на карту?