Фредрик Бакман - Ми проти вас

Міра усміхається. Петер присоромлено відводить погляд.

— Я не знав, що Фрак…

Міра гладить його по щоці.

— Фрак дуже тебе любить. Ох, милий, та він тебе просто обожнює. У цьому місті є люди, які тебе ненавидять, і цьому ти не зарадиш. Але значно більше людей тебе обожнюють, і з цим ти теж нічого не поробиш. Іноді мені так хочеться, щоб ти не був для них незамінним, щоб мені не доводилося ділити тебе, але я знала, коли виходила за тебе заміж, що половина твого серця належить хокею.

— Ні, це не так… будь ласка, люба… попроси мене звільнитися — і я звільнюся.

Міра про таке не просить. Позбавляє Петера необхідності показувати, що він каже неправду. Так роблять ті, хто любить.

— Я також одна з тих, хто тебе обожнює, — каже Міра. — І я граю в твоїй команді, незважаючи ні на що. Рятуй свій клуб.

Петер ледь чутно відповідає:

— Наступного року, люба, просто дай мені ще один сезон, а тоді… наступного року…

Міра подає йому келих з вином, він наполовину повний, або ж наполовину порожній. Цілує свого чоловіка в губи, а він шепоче «я люблю тебе», і його дихання сплітається з її подихом. Міра відповідає йому: «Перемагай, любий. Якщо зараз ти справді цього потребуєш, то… перемагай!».

А тоді Міра заходить до їхнього будинку. Відсилає мейл колезі: «Не можу перейти на новий офіс. Цього року не вдасться. Мені шкода». І лягає спати. Тієї ночі в її ліжку сплять три жінки. Лише три.

Пізно вночі до Петера телефонує журналіст з місцевої газети й запитує, нічого не приховуючи: «Чи не могли б ви підтвердити чутки. У клубу є новий спонсор? Ви можете врятувати клуб? Ви прийняли на посаду жінку-тренера? Чи зустрінеться „Бйорнстад“ із „Гедом“, як було заплановано, у першому поєдинку серії?».

На всі чотири запитання Петер відповідає одним і тим самим словом, а потім кладе слухавку.

«Так».

На стіні в кабінеті Річарда Тео біля зображення лелеки висить роздруківка з сайту хокейної спілки. Це розклад ігор «Бйорнстад-Хокею» в осінній серії. Перший матч — із «Гед-Хокеєм».

Крізь прочинене вікно до кабінету залітає муха, але Тео не забиває її. Нехай дзижчить собі, метаючись дедалі розгубленіше. Недавно він читав книжку про тероризм, у якій один історик навів аналогію з крамницею порцеляни: сама муха не може перевернути навіть найменшого чайного горнятка, але муха, яка дзижчить у вусі бика, аж поки той, переляканий і розлючений, не увірветься до крамниці, може розгромити що завгодно.

Річард Тео не потребує розгрому, його задовольняють конфлікти. Тому він уважно прислухається, до всіх. До людей у продуктовій крамниці, в магазині залізних виробів, у пабі «Хутро», в Низині, на Височині — він усім заглядав в очі і, замість того щоб висловлювати власні думки, ставив запитання. «То що ми, політики, мали би зробити для вас?» — «Яким ви бачите Бйорнстад через десять років?» — «Скільки податків ви заплатили минулого року? Ці гроші використовуються за належним призначенням?». Отримавши відповіді, він зрозумів, що тутешніх людей хвилюють три речі: робота, медичне обслуговування і хокей.

Тож Річард Тео сів за комп’ютер і почав писати.

Місцева газета ціле літо публікувала статті, в яких обговорювались чутки про закриття лікарні в Геді, і всі ці дописи Тео коментував анонімно з пів десятка несправжніх профілів. Він не розпалював ненависть, не привертав до себе увагу, а просто з умислом підкидав дров до полум’я, що ледве тліло. Коли якась схвильована вагітна жінка запитувала, що буде з пологовим відділенням лікарні, один із анонімних персонажів Тео цікавився: «А ви щось чули?». Жінка відповідала: «Там працює одна моя знайома, вона каже, що відділення будуть закривати!!!!». Анонімний персонаж Тео писав: «Треба сподіватися, що уряд не підніме податку на бензин, бо тоді навіть у машині не зможемо народжувати». Коли якийсь безробітний чоловік, якого недавно звільнили з фабрики у Бйорнстаді, писав: «от власне!! ті, хто у провінції, завжди мусять потерпати!», інший персонаж Тео відповідав: «А чому це всі гроші мають витрачатись на лікарню в Геді? Чому не можна відкрити поліклініку в Бйорнстаді?».

До чоловіка й жінки приєднувалися інші розлючені голоси, дискусія стрімко розпалювалася, Тео просто підштовхував роздратування в потрібному напрямі, пишучи: «То що, жінки, які тут живуть, повинні народжувати дітей в автомобілях, а для „Гед-Хокею“ завжди знайдуться кошти з місцевого бюджету?».