Фредрик Бакман - Ми проти вас

Петер висідає з «вольво», тримаючи в руці букет квітів. На сходинці біля Міри стоїть іще один келих. Білі прапори. Міра врешті усміхається — радше до квітів.

— Де ти їх купив посеред ночі?

Петер червоніє.

— Нарвав у саду. В Геді.

Він простягає до неї руку, торкається її шкіри, і кінчики їхніх пальців обережно наштовхуються одні на одних.

Це просто хокейний клуб. Лише гра. Це не по-справжньому. Завжди будуть люди, які намагатимуться переконати Алісію в цьому, але такої дурні вона ніколи не слухатиме, мале чортеня. Їй чотири з половиною роки, і завтра вона знову постукає у двері Суне. Старий тренер почне вчити її ще сильніше кидати шайби в стіну будинка. Сліди на фасаді замінять йому малюнки онуків, які інші дідусі чіпляють на холодильник — дрібні відбитки в часі, які розповідають про те, що тут виростав хтось, кого ми любимо.

— Як справи в дитячому садку? — запитує Суне.

— Хлопці такі дурні, — відповідає чотири-з-половиною-річна мала.

— То вріж їм по морді, — радить Суне.

Дівча обіцяє, що так і зробить. А обіцянки треба дотримуватись. Проводжаючи малу додому, Суне додає:

— Але ти повинна бути доброю приятелькою для тих дітей, у кого нема друзів. І повинна захищати слабких. Навіть якщо тобі нелегко, навіть якщо ти думаєш, що від цього будуть труднощі, навіть якщо ти боїшся. Завжди треба бути добрим другом.

— Навіщо? — запитує дівчинка.

— Тому що одного дня ти станеш найкращою з найкращих. І тренер призначить тебе капітаном команди. І тоді ти повинна пам’ятати, що від того, кому багато дано, багато й очікують.

Дівчинка ще не розуміє, що це означає, але вона буде пам’ятати кожне слово. З того часу щоночі їй буде снитися один і той самий звук: «Бах. Бах. Бах-бах-бах». Її клуб продовжить своє існування. Ціле благословення, що вона ніколи так і не зрозуміє до кінця, що ж відбувалося того літа, і наскільки близько від загибелі був її клуб, і яким чином його врятували. А якщо точніше — якою ціною.

Якщо пожити з людиною досить тривалий час, то часто доводиться помічати, що у вас могли бути сотні конфліктів на початку стосунків, але врешті залишився лише один. Ви провалюєтеся в одну й ту саму сварку — знову і знову, лише у нових формах.

— З’явився новий спонсор… — починає Петер.

— Газета вже написала на сайті, тепер усі про це говорять, — киває Міра.

— Я знаю, що ти скажеш, — шепоче Петер, він так і залишився стояти перед сходами їхнього будинку.

— Ні, не знаєш. Тому що ти ще не запитав, — відповідає Міра і робить маленький ковток вина.

Петер і за цим разом не запитує, просто починає пояснювати:

— Я можу врятувати клуб. Я пообіцяв Майї, що буду…

Міра хапає його за пальці, м’яко, але її голос звучить нещадно.

— Не вплутуй у це нашу доньку. Ти рятуєш клуб заради себе. Ти хочеш довести всім у цьому місті, хто не вірив тобі, що вони помилялися. Знову. І ти ніколи не перестанеш доводити.

Петер скрипить зубами.

— То що мені робити? Я маю просто дозволити клубу загинути, поки люди, які тут жи…

— Чорт, та кого цікавить, що ці ЛЮДИ думають чи плану… — перебиває Міра, але Петер не дає їй договорити:

— У газеті — некролог з моїм іменем! Мені погрожують!

— Петере, погрожують НАМ! Якого чорта саме ти завжди вирішуєш, коли ця сім’я є твоєю командою, а коли — ні?

Тільки після цих слів у Петера з очей котяться сльози і падають у Мірине волосся. Він присідає навпочіпки.

— Пробач. Я знаю, що не маю права просити в тебе чогось більшого. Я люблю тебе. Тебе і дітей… люблю більше за… більше за все, що я…

Міра заплющує очі.

— Любий, ми знаємо.

— Я знаю, що ти всім пожертвувала заради мого хокею. Знаю.

Під заплющеними повіками Міра приховує свій відчай. Кожну осінь, кожну зиму і весну вся їхня сім’я живе на умовах, які диктує їм хокей: вони злітають у небо, коли команда виграє, і безпомічно падають після програшів. Міра не знає, чи вистачить у неї енергії ще на один сезон. Але вона все-таки встає і каже:

— Любий, що це за любов, якщо ми не здатні чимось жертвувати?

— Люба, я… — хоче відповісти їй Петер, але втрачає дар мови.

Міра одягнена в зелену футболку. На футболці — напис «Бйорнстад проти всіх». Міра прикушує губу, зламана тим, від чого мусить відмовлятися, але горда з того, який зробила вибір.

— Тут до нас Фрак заходив, він продає ці футболки у крамниці. Наші сусіди повернулися додому, вдягнені в такі ж. Господи, Петере, їм обом за дев’яносто років. Хіба багато дев’яностолітніх носять футболки?