Андрій Курков - Ключі Марії

— Ігоре Віталійовичу, — він відволікся від Ріни. — А чому Польський так довіряв вашому батькові?

— Довіряв? — перепитав старий. — Чому ви так подумали?

— Я це зрозумів з листів Польського. Він довіряв йому більше, ніж іншим.

— А-а, — закивав старий, немов згадав щось. — Тато ж був парторгом.

— Ну і що?

— Молодий чоловіче, ви не розумієте, що таке парторг у серйозній організації.

— Може, і не розумію, — погодився Олег. — А Польський що, теж був комуністом?

— Тоді всі були комуністами. Навіть ті, хто не був у партії. Ви пийте, пийте! Такий чай рідко трапляється!

Бісмарк ковтнув. Чай був звичайним, але не казати ж про це гостинному господарю.

— А цей хлопець, якому ви підписували папери про ліквідацію. Він щось ще казав? Обіцяв? Пропонував?

— Він питав, які у мене плани... Ну і сказав, що поважає мій вік і більше мене турбувати не буде.

— Це він сказав з загрозливим тоном чи просто так?

Старий задумався. Насупився. Він немов відновлював у пам’яті нещодавній епізод з підписанням паперів.

— Важко сказати, — промовив нарешті. — Під час перших зустрічей він був привітнішим. Але тепер це не важливо. Ви знаєте, мені зараз набагато краще стало...

— Ніж коли? — не зрозумів Олег.

— Ніж до вашого приходу, ніж до цього порошку. Якась легкість у грудях... І ніби й сили додалося! — Він підняв горня з чаєм і затримав у повітрі навпроти очей, дивлячись на нього крізь скельця окулярів.

Олег теж помітив, що рука старого зовсім не тремтить, і поверхня чаю на диво гладка. Він посміхнувся. Згадав, що картав себе за те, що замало розпитував старого. Спробував придумати якісь важливі питання, але не вийшло. В голові раптом стало порожньо. Легко і порожньо.

— У вас продуктів вистачає? — нарешті запитав Олег.

— Ну якщо ви не проти, було б добре! — кучеряво, але цілком конкретно відповів Ігор Віталійович. — Тільки не беріть більше вареної ковбаси. Вона у них майже завжди несвіжа.

Ріна з’явилася рівно о шостій вечора. Вона зайшла, наче й не було нічого. Та ж яскраво жовта куртка, ті ж джинси. Тільки наплічник інший і більший.

— Я сподіваюся, ти радий мене бачити? — поцікавилася вона, стягуючи з ніг осінні чоботи.

— Звичайно, — відповів Олег голосом, позбавленим емоцій. — Ти ж, напевно, теж сумувала.

— Чесно?

— Ну так, чесно.

— Ну не те, щоб сумувала, але згадувала часто! — кругле дівоче личко освітилося щирою посмішкою. — А ось коли, нарешті, повернулася і не змогла відчинити двері, то заплакала так, ніби мене мама з дому вигнала.

— Ого! — видихнув награно трагічно Бісмарк. — Тобто я тобі, як мама.

— Ага, — кивнула Ріна. — Ти повинен бути мені, як мама. Дбайливий і уважний.

— Ну вже краще, як брат. Як Коля.

— Звання «брата» треба ще заслужити, — Ріна похитала головою. — Це ж зв’язок навічно. Від цього вже нікуди потім не дінешся. Від мами можна піти. Вона і померти може, врешті-решт. Як моя мама... Ти мене нагодуєш?

Вермішель з натертим сиром Ріна наминала так, ніби три дні перед цим сиділа і голодувала. Коли вона вперше нахилилася над тарілкою, Олег помітив у неї на шиї пляму, схожу на припудрений синяк. Придивився.

— З тобою нічого поганого за ці дні не сталося? — запитав обережно.

— Ти про що?

— Ну, у тебе на шиї...

— А-а, — протягнула вона і зітхнула. — Ти ще цього не бачив! — вона встала з-за столу і задерла светр і шовкову майку, оголивши над джинсами перев’язаний бинтом живіт.

— Що там?

— Ножиком чиркнули, — вона всілася на місце. — Іноді я забуваю, що життя — це боротьба, — вона гірко посміхнулася. — Але в ці рідкісні моменти у мене несподівано з’являється така сила, що тим, хто намагається мені заподіяти біль, не позаздриш. Ти зрозумів?

— Я ж навпаки, — забелькотав Олег, приголомшений почутим і побаченим. — Я турбувався. Ти ж могла й попередити, що їдеш полікуватися і потім повернешся? — запитав Олег. — Що це за раптові зникнення і раптові появи?

— Так треба! — Ріна підняла привітний, повний вдячності погляд на господаря. — Ніхто і ніколи не повинен знати, де і коли я є...

— Де і коли ти є? — повторив уголос Олег. — Це що, заради твоєї безпеки? Якось пов’язано з твоєю роботою? — Вона кивнула. — А ти мені можеш про ГО «Інститут-архів» розповісти?

Дівчина напружилася.

— Ти лазив до моєї торбинки? — запитала суворим голосом.

— Я шукав причину твого зникнення, — пояснив Олег. — Навіть подумав, що тебе могли вкрасти чи вбити. Це ж все нелегально?! І стосується великих грошей! Всі ці мільйони і сотні тисяч євро і гривень з рахунку на рахунок?!