Андрій Курков - Ключі Марії

— Хто ваші вороги? — запитав брат Лука.

— Король Балдуїн, — промовила вона дуже приємним голосом, що нагадував спів пташок і дзюркіт срібного ручаю.

— Що він хоче від вас?

— Хоче забрати до свого замку.

— Але хто ви? Як вас звуть?

— Марія.

— Гаразд, ми вас врятуємо, — сказав рішуче князь.

Ми підібрали для неї вбрання сарацинського лицаря, вона сховала волосся під шоломом, а на плечі накинула наш чорний плащ із білим хрестом і капузою. Скидалася тепер на юного джуру. Я посадив її перед себе на коня, а відтак ми рушили в дорогу, все ще чуючи в собі значні сили. Діва просила не брати її до Єрусалима, але ми переконали її, що з нами їй нічого не загрожує, ніхто в ній не упізнає панни. В Єрусалимі ми збиралися перебути кілька днів, отримати в короля гроші на дорогу назад і вернутися додому. Дванадцять років, які ми провели на Святій землі, видавалися нам вічністю.

Пополудні ми побачили попереду густу куряву й подумали, що то знову сарацини. Ми спішилися, стали колом, зайнявши бойову стійку та взявши панну всередину, але вона оголила сарацинського меча і стала поруч з нами. Ми з тривогою вдивлялися в клуби піску, що здіймалися вгору, кружляли вихором і опадали, тупіт коней поступово наростав, а сонце сліпило нам очі. І коли нарешті з тієї куряви вигулькнули хрестоносці короля на чолі з лицарем Етьєном, ми з полегкістю зітхнули. А лицарі привітали нас, і Етьєн сказав:

— Коли ми здалеку побачили ваш бойовий шик, то зрозуміли, що ви наші. Звідки ви йдете?

— З Назарета.

— Чи не траплялася вам діва з довгим волоссям?

— Ні, не бачили ми жодної діви, — заперечив князь Ігор і, випереджаючи кожного з нас, запитав: — А що з нею?

— Шукаємо її, — сказав Етьєн, пильно вглядаючись у наші обличчя.

— Хто вона? — запитав князь.

— Полонянка королівська. Втекла учора.

— Гаразд, якщо натрапимо на неї, то що маємо робити?

— Схопити і припровадити до Єрусалима.

По цих словах кожен вирушив своєю дорогою.

— Авжеж, — промовив брат Лука, — найкраща для вас, панно, схованка саме Єрусалим. Де-де, а там вас ніхто не шукатиме.

Коли ж ми піднялися на останню гору, нам відкрився мальовничий краєвид з оливковими гаями, які підступали до мурів міста, з високими пальмами, що пишалися щедрими гронами дактилів, а під ними розташовувалися каравани верблюдів і білі намети купців. Там вирувало життя, лунало безліч голосів на безлічі мов, і ніщо не нагадувало про кров, смерть і руїну, все це відступило в глибини пам’яті. А з-понад мурів виднілися бані церков з золотими хрестами, високі вежі, на яких несли варту хрестоносці, а зграї голубів то злітали в небо, то опускалися віялами на дахи будинків.

Ми зупинилися й чудувалися красою міста, бо відколи взяли Єрусалим штурмом, більше жодного разу нам не вдавалося тут побувати, адже всі ці роки тільки те й робили, що воювали з невірними, а Єрусалим для нас залишався лише світлою зорею, задля якої і творилися всі наші подвиги.

Брама Давидова була відчинена навстіж, люди вільно заходили і входили. Обабіч брами стояли на чатах госпітальєри з чорними хрестами. Вони привітали нас голосними вигуками. Інша їхня група щось розкопувала на місці давніх стаєнь Соломона. Яма вже була доволі глибока, бо виднілися лише голови копачів. Інші відгортали викопаний пісок набік.

— Що вони шукають? — запитав я в Луки, та він знизав плечима.

Раптом озвалася дівчина і швидко щось залопотіла. Лука переклав:

— Вона каже, що лицарі шукають Ковчег Завіту. Але намарне.

— Там його нема? — запитав я.

— Нема, — відповів Лука. — Вона знає де, але не скаже.

— Що воно таке, цей Ковчег Завіту?

— Це двометрова скриня з акації, оздоблена золотом зовні і зсередини, — пояснив Лука. — У ній зберігаються Скрижалі Завіту, себто дві кам’яні плити з заповідями Божими. Ковчег наділений магічною силою. Він несе того, хто несе його, а також рівняє гори й долини. Сховав його цар Йосія, і від тії пори нікому невідоме місце сховку.

— Але дівчина знає?

— Можливо, саме тому її й розшукують. Але хрестоносці вже не варті того, щоб володіти такими реліквіями. Господь від них скоро відвернеться через їхні чвари.

Вступили ми до міста, коли вже стало сутеніти. Місто зажило тим життям, яким жило й раніше, до того, як ми прийшли сюди і все живе знищили. Купці згортали ятки, водники з порожніми бурдюками втомлено сиділи у затінку — надходила вечірня прохолода, спрага вже нікого не турбувала. На вулиці вийшли жінки з відкритими обличчями і звабливими поглядами — наставала їхня пора. Вони проводжали нас теплими поглядами і лагідними усмішками. Коли дехто з наших піддавався звабі й зупинявся, князь гримав на нього, і той, незадоволено буркочучи, наздоганяв товариство.