Андрій Курков - Ключі Марії

— Так? Ні, не пам’ятаю. Але зі мною буває. Взагалі я слабка, але іноді раптом мене накриває. Зненацька з’являється незрозуміла сила, і тоді я стаю іншою, не собою. Але не надовго. І мені це не подобається. Пробач, звичайно. У тебе другий ключ від квартири є? — цілком серйозно запитала Ріна.

Бісмарк сторопів і забарився з відповіддю.

— Якщо ні, на Львівській площі можна зробити копію, — продовжила вона після паузи.

— Десь був, — напружено видушив Олег.

— Мені просто поки що нема де жити, — призналася Ріна. — До себе повертатися не хочу, мене там все дратує. Ти ж не проти?

Для того, щоб кивнути у відповідь, Бісмарку знадобилася концентрація усієї сили волі. Проте вираз обличчя не зміг приховати сумнівів, що виникли в його думках.

— Ти не бійся, я прибиранням займатися не буду і твій порядок не порушу. — пообіцяла Ріна.

«До вечора ми сподівалися, не кваплячись, дістатися Єрусалима, але дорогою на нас напали сарацини і добряче пошарпали, ми мужньо відбивалися, та сили були недостатні. На щастя, нам трапилася печера, в яку ми всі сховалися разом із нашими гуцуликами, а ворог не мав до неї приступу, бо зустрічав його рій стріл. Зрозумівши, що так просто нас не дістати, сарацини розпочали облогу.

Нема що й казати — ми втратили наших мулів і опинилися в непростих умовах. На щастя, в печері зі стелі стікала крижана вода й текла кудись углиб, чути було, як вона з великої висоти скрапує на діл і відлунює. Отже, спрагу ми мали змогу тамувати, але харчів у нас не було, і на третій день всі добряче потерпали від голоду. Сарацини ж, мовби дратуючи нас, розбили табір навпроти печери, вполювали диких кіз і, розпаливши багаття, спокушали п’янким запахом смаженого м’яса.

Голод діймав нас так сильно, що дехто уже виколупував з-під каміння жуків, стоног і хробаків, а окремі відчайдухи поривалися кинутися в атаку і покласти голови в бою, аніж померти з голоду. Князь їх стримував, переконуючи, що милостивий Господь не дасть своїх воїнів на поталу. І сталося за його словами: несподівано брат Лука звістив нас про свою дивовижну знахідку. Ми поквапилися на його оклик і, присвічуючи скалками, побачили на стінах білий наліт, що скидався на іній. Брат Лука сказав, що спробував цей іній на смак, він виявився солодкавим, але не це його найбільше вразило, а те, що він відразу втратив почуття голоду, а натомість здобув почуття ситості. Тоді кожен із нас зішкрябав собі цей іній ножем і поклав на язик, і так само втратив почуття голоду, ба більше — нас раптом переповнили сили, а рани на очах стали затягуватися. Ми хоч зараз могли кинутися в бій, і дехто й справді вже добув меча, відчуваючи левину міць.

Князь наш Ігор намагався знову стримати ці молодечі й необдумані пориви, але троє наших таки не послухали його і, вибігши з печери, хоч і без обладунків, взялися рубати сарацинів. Це було неймовірне видовище: їх було лише троє, а сарацинів більше сотні, однак не могли вони дати нашим ради, і падали під русинськими мечами, як снопи. Тоді й ми приєдналися, і навіть брат Лука з рогатиною кинувся до бою. Я відчув неймовірну легкість свого меча, я не мусив уже його тримати обіруч, я махав ним так легко і весело, наче лозиною, а він розрубував ворога, мовби то були не людські тіла, а гарбузи. А що мені мого меча видалося замало, я схопив ще в лівицю й сарацинського і вже двома мечами сік на всі боки, аж бризки крові розліталися і скроплювали мене, наче сонячним дощем. За хвилю більша частина сарацинів полягла, решта кинулася навтьоки.

Ми повернули собі своїх мулів, забрали й дещо з сарацинського добра і хотіли рушати в дорогу, але брат Лука, який і сам дивувався своїй спритності з огляду на поважний вік, повернувся до печери назад і уважно обстежив той чудодійний іній та дійшов висновку, що то не інакше, як цілюще молоко Богородиці, і це та сама печера, в якій вона ховалася від Ірода, незважаючи на те, що подібна печера є також біля Єрусалима. Однак там біле пористе каміння не додає сили, а тільки виліковує від безпліддя, а тут робить з людини витязя.

Князь добув зі своєї торби глиняну флягу, в якій раніше було вино, і зішкрябав до неї інію, скільки вдалося, потім доручив мені зберігати флягу, щоб, коли повернемося додому, я заніс її до Софії Київської.

Коли ми покидали печеру, я раптом почув у заглибині шурхіт. Там було темно. А що то міг бути дикий звір, я узяв смолоскип і витягнув з піхов меча. Та моя засторога була даремна, бо то не був дикий звір, а панна — вона була геть гола й ціла тряслася зо страху. Я скинув плаща, закутав її і вивів з печери. Вона була дуже вродлива, довге цинамонової барви волосся зміїлося до самого пояса. Весь час повторювала ті самі слова, але ніхто не розумів, що вона каже. Один лише брат Лука розпізнав мову — арамейську — і став її розпитувати, а вона ж пояснила, що ховається від ворогів.