Андрій Курков - Ключі Марії

— Ну, де тут замикання? — відвернув його увагу Бісмарк і показав поглядом на лампочку, що світилася.

— Яке замикання? — не зрозумів водій.

— Мені телефонували, сказали, що в гаражі замикання.

— Та не було жодного замикання, — гмукнув водій. — Я тут зранку кручуся.

Спантеличений Олег повернувся до кімнатки. На душі стало неспокійно. Зателефонував Адіку.

— Слухай, тут щось відбувається. Місце розкопки обвели стрічкою, мене викликали на замикання, а замикання нема.

— Ноги в руки і вали звідти швидко! — скомандував Адік.

— Куди? У них же моя адреса, моя трудова книжка!

— Отож. Сиди вдома і нікому не відчиняй. Я спробую дізнатися, у чому справа.

— Зрозумів, — похмуро вимовив Олег.

Сховав мобілку в кишеню і зачинився у своїй «вартівні» зсередини. Валити, як порадив Адік, було б смішно. Як, утім, і замикатися на ключ у цій комірці. Але відчуття страху зникло. Тільки думка про перстень тамплієрів чи госпітальєрів, залишений в нижній шухляді, змусила напружитися. Все ж треба було його трохи краще сховати. Особливо після того, як Ріна покинула його помешкання з ключем від вхідних дверей.

До кінця робочого дня Бісмаркова врівноваженість випарувалася. Крокував він до службового входу напружено, раз у раз нервово озираючись.

Вдома, замкнувши за собою двері, відчув полегшення. Насамперед дістав перстень і сховав його до кишені штанів. Після цього голод, що несподівано прокинувся, поманив його на кухню.

Перед сном випив чарку коньяку і вже накрився ковдрою, коли з коридору долинув характерний скрегіт ключа в дверях.

— Нічого собі! — здригнувся Олег, швидко натягнув штани і взув капці.

У нього не було сумніву, що прийшла Ріна, але радості від її появи він не відчував. Цей день уже пошарпав йому нерви, роздратував психіку і залишив масу питань. Що чекає його завтра — незрозуміло. Але ось тепер доведеться розважати цю дівчину, що вічно п’яна, у якої в крові більше коньячного спирту, ніж гемоглобіну.

Двері відчинилися. Бісмарк неквапливо вийшов у коридор і ввімкнув світло. Лампочка, що спалахнула під стелею, освітила зовсім не Ріну, а міцно збитого, схожого на культуриста хлопчину віком під тридцятку.

Олега пробрав холодний піт. Він раптом зрозумів, що відступати нема куди. Хлопець закрив собою двері, а бігти на балкон, щоб волати про допомогу, або до вікна на кухні немає жодного сенсу. Він просто не встигне. Поки він намагатиметься відчинити вікно або балконні двері, цей хлопець вирубає його однією лівою.

— Добрий вечір, — незваний гість кивнув господареві. — Я від Ріни.

— У якому сенсі? — очманів Бісмарк.

— Прийшов подивитися, чи все в порядку, — пояснив хлопець. — Мене звуть Коля.

— Коля? — повторив Олег. І раптом його осяяла здогадка. — Ти, напевно, її брат?

— Звідки ти знаєш? — здивувався той. — Так, я брат. Але не її, а біля неї.

— Брат біля неї? — спантеличився Бісмарк, не розуміючи, що відбувається і що йому в цій ситуації робити.

— Ти, напевно, спати вже хотів, — гість нахилився і розв’язав шнурівки на кросівках. — Та ти йди, спи. Я на кухні посиджу.

— А навіщо сидіти на кухні? — запитав Бісмарк і майже непомітно доторкнувся до кишені, з якої ледь випинав сиґнет. Наче перевіряв: чи на місці він.

— Ріну почекаю. Ти йди, відпочивай! — голос хлопця став наполегливіший.

Бісмарк зробив кілька кроків назад і зупинився біля одвірка. А хлопець пройшов повз нього на кухню. Всівся за стіл, виклав перед собою планшет і увімкнув інтернет-ігри.

Спати Олегові розхотілося. Він тепер сидів за письмовим столом, наливши собі ще одну чарочку коньяку. Сидів, дивився на неї, але не пив. Намагався зосередитися. Намагався зрозуміти, що відбувається. Намагався визначити: чи пов’язаний цей дивний і несподіваний прихід «Брата-біля-Ріни» з дзвінком пані з Софійського заповідника, яка вигнала його з дому на роботу, вигадавши замикання в гаражі. Начебто нічого ці дві події не об’єднувало окрім того факту, що сталися вони в один і той самий день. Але цей збіг сам по собі вже викликав у Олега підозру.

Обережний стукіт відвернув Бісмарка від його сумнівів. Він здригнувся. В прочинені двері просунулася голова Брата-біля-Ріни.

— Я піду вже, — повідомив Коля. — Ріні привіт! Ну і ти розумієш, як треба поводитися з нею?

— Що розумію? — очманіло втупився на хлопця Олег.

— Як правильно поводитися, — наполегливо повторив той. — Ріна — особлива! Її треба прощати, розуміти, охороняти і оберігати! Якщо якісь непонятки, можеш мені передзвонити. Я там на кухні свій номер залишив.