Андрій Курков - Ключі Марії

— Чи ви, товаришу професор, читали хроніку Ольгерда в збірнику, присвяченому хрестовим походам?

Запитання ошелешило професора. Чого-чого, а такого запитання від чекіста він не чекав.

— Так. Читав.

— Тоді я попрошу вас перечитати її ще раз, — м’яко, але наполегливо порадив полковник. — Так би мовити, освіжити в пам’яті. А в понеділок чекаю о другій у себе.

— Перепрошую... О другій у мене лекція.

— Ми знаємо. Вас замінить професор Михайло Рудницький [3] Рудницький Михайло (1889—1975) — український громадський діяч, літературознавець, критик, письменник, перекладач. З 1944 року очолював кафедру англійської філології у Львівському університеті імені Івана Франка, до 1947 р обіймав посаду декана факультету іноземних мов. . Він уже попереджений.

— Е-е... добре... А-а... де «в себе»?

— На Пелчинській [4] Пелчинська — згодом Дзєржинського, де містилася будівля НКВС, за німецької окупації гестапо, а по війні знову НКВС і КГБ. . Невже не знаєте?

Пролунав сміх, і слухавку поклали.

Щавлева кислота, навіть щедро розпущена водою, виділяла гострий запах, який щипав у ніздрях. У цьому прозорому розчині на дні літрового слоїка лежала грудка ствердлої глини, з якої виглядали обідець і край печатки сиґнета. Вже двічі витягував Бісмарк його з води на газету і намагався проштрикнути штопфером і навіть знайденим у коробці з гуталінами старим шилом з масивним дерев’яним руків’ям. Процес рухався у правильному напрямку, але не досить швидко. Наполегливі проколи шилом допомагали штопферу відколупувати тонкі шари розмоклої глини. Щоб не втрачати терпіння, Олег за роботою попивав коньяк. Йому навіть здавалося, що коньяк він п’є, щоб забити запах кислоти.

У якийсь момент Олег помітив, що глина ніби почала ледве помітно відставати від обідця, і він запхав у роз’єм найтонший штопфер і натиснув. Від грудки глини відпав шматочок, оголивши темну печатку персня. Азарт охопив Бісмарка. Він знайшов шматочок фланелі і став старанно стирати з печатки глиняний наліт. Золото чистилося легко, і дуже скоро Бісмарк прикипів поглядом до зображення, що відкрилося, до двох лицарів зі щитами і мечами, що сиділи на одному коні. Зображення здавалося наївним, але ця наївність тільки підкреслювала довжелезну часову дистанцію, що простягнулася між нинішнім моментом і епохою, коли цей перстень уперше одягнули на палець.

— Цікаво, скільки за нього запропонують на онлайн-аукціоні? — замислився Олег.

Несподіваний дзвінок у двері змусив його здригнутися. І одразу охопив переляк, адже так просто прийти до нього без попередження міг тільки Адік, якого він, зрештою, запевнив, що більше нічого під муром Софійського собору не викопав.

Машинально Бісмарк опустив частково очищений перстень в розчин щавлевої кислоти, а слоїк сховав під стіл, подалі від очей. Штопфери, шило і шматочки глини — все, що лежало перед ним на газетці, загорнув і сховав у верхню шухляду. Ще раз окинув поглядом кімнату, чи не залишилося щось, що може зрадити його недавнє заняття.

Відчиняв двері, навіть не запитавши, хто там. А відчинивши, обімлів.

Перед ним стояла, похитуючись, Ріна у яскраво-жовтій куртці-вітрівці. Вочевидь, вже випила. Рукою вона притримувала на плечі лямку шкіряного наплічника.

— Що, не чекав? — видихнула і посміхнулася.

— Ні, — признався Олег. — Та і я ж... Я ж тобі адреси не давав.

Ріна махнула рукою і зробила крок вперед. Бісмарк відступив, пропускаючи її в коридор. Вона скинула черевички, ледве потрапила петлею куртки на гачок вішалки і пройшла, похитуючись, далі. Вже в кімнаті відсунула стілець від столу і всілася. Свідомо впустила наплічник на підлогу, провівши його падіння саркастичним поглядом. Роззирнулася і звернула увагу на застелену розкладну канапу.

— Ти що, на канапі спиш? — щиро здивувалася.

— Так, а що?

Вона гмукнула і несподівано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.

Гикавка минула разом з першим ковтком.

— Ти мене погодуєш? А то я щось зголодніла!

— Можу вермішель зварити! — запропонував Бісмарк. — І шпротний паштет є!

— Паштет залиш собі, — Ріна махнула рукою. — А вермішель звари! Це можна! Дитинство згадаю.

Олег мовчки пішов на кухню. Поставив каструлю з водою на вогонь.

— Отже, у тебе ще серйозних стосунків не було! — міркувала вона, жуючи вермішель і знову озираючись на канапу.