Андрій Курков - Ключі Марії

— Конкретніше!

— Ліпше я тобі покажу.

— Не покажу, а передам! — поправив його Адік. — Тобі з такими речами треба бути обережним, а я знаю, що з ними робити.

— Ну гаразд, передам.

— Коли і де? Можу через півгодини до тебе підійти.

— Ні, давай краще в каварні. У «Ярославі», за годину. Мені треба ще душ прийняти, поголитись.

У ванній Бісмарк підставив голову під струмінь холодної води. Вистачило хвилини, щоб нарешті бадьорість опанувала все тіло.

До торбинки він поклав грудку глини і довгастий предмет. А перстень заховав у нижню шухляду, вирішивши залишити його для себе, як найцінніше зі знайденого. Все ж це він, а не Адік пів ночі порпався в землі, це він ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звільненням з посади чергового електрика. Ця посада йому і геть ні до чого! Ризикував він радше власною свободою! Адже за такі речі можуть і посадити! А свобода для нього — головна, найвища цінність! Опісля за рангом цінностей стоїть помешкання тітки Клави, що стало його київським житлом, далі, як не крути, сім’я, які-не-які батьки, що зробили для єдиного сина все, що могли, поки він був маленьким: забезпечили його тільки гарними спогадами про дитинство і не надто драматичними спогадами про шкільну юність.

Піднімаючись по Франка вгору, Олег зрозумів, що якось занадто швидко зібрався, а отже і до каварні прийде раніше, ніж треба. А раніше, ніж треба, йому туди не хотілося.

На розі Ярославового Валу і Франка він зупинився біля газетного кіоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дівчині, що якось розгублено стояла зовсім поряд. Пристойно одягнена, в джинсах і в недешевій яскраво-жовтій куртці з каптуром, вона, відчувши на собі його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.

— Ви зі мною не вип’єте? — запитала жалібно.

«Чорт, розвести на бабки хоче», — подумав Бісмарк.

— Вибачте, у мене зустріч.

— Ви не подумайте, — вона вийняла з кишені куртки пачку п’ятисоток. — Я сама можу вас пригостити.

Від несподіванки Бісмарк знизав плечима. Подивився на годинник.

— Ну, півгодини у мене є, — вимовив уже м’якше.

— Можемо просто сюди, — кивнула вона на вхід до підвального ліванського ресторану.

— Два «Геннесі», — скомандувала вона барменові, як старому знайомому, вмощуючись на високий стілець.

Бісмарк влаштувався поруч. «Нічого собі», — подумав він про замовлений коньяк.

Вона пригубила, і одразу її очі засвітилися іншим, спокійнішим світлом.

— Дякую! — кивнула Бісмарку.

— За що?

— За емпатію. Як тебе звати?

— Олег.

— Олежик, — протягнула вона і знову пригубила. — У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.

Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».

— А чого убили? — все ж поцікавився.

— Там, можливо, і я винна, — почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.

— А тебе як звуть? — запитав Бісмарк.

— Ріна.

— Це як Катерина?

— Ні. Батьки мене чомусь назвали — Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.

— Рія? — в подиві повторив Бісмарк. — Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?

— Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і — на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були. Що удочерили. Документів про удочеріння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рідні, і що він їздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фігня якась!

— Нічого собі! — здивувався цій драмі Бісмарк. — У тебе в житті, як у кіно!

— Гірше! — твердо заявила Ріна. — В кіно я б зараз була багатою і щасливою, і чоловік у мене був би супермен з «Теслою».

— Ну та ж у тебе гроші є, отже, ти вже багата!

— Гроші і щастя, це як чай з кавою — чомусь не змішуються. А якщо змішати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.

Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дідька та й піти? — подумав. — Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловік або приятель вигнав з дому. Тому і стояла біля кіоску».

— А ти загалом чим займаєшся? Чимось для душі? — запитала вона раптом.

— Чому для душі?

— Бо грошей у тебе немає!

— Ну так, можна сказати для душі, — зітхнув Олег. — Архео­логією займаюсь.