Андрій Курков - Ключі Марії

Кілька днів пожив у приятеля, не відповідаючи на дзвінки. Потім все ж таки повернувся. І здивувався, що повернення блудного сина не викликало нового скандалу. Батьки його зустріли насуплені, але тихі. У батька в очах навіть прочитувалася скорбота.

— Тітка Клава померла, — повідомив батько.

Мабуть, у сімнадцятирічному віці людина не особливо вірить в існування смерті. В кожному разі, повідомлення спочатку тільки спровокувало давні і нещодавні спогади, адже Бісмарк частенько тікав з Чернігова до Києва пошвендяти, і якщо загулював, то ночував у неї, у батькової тітки. Вона до нього ставилася добре. Навіть грошенят іноді підкидала зі своєї невеличкої пенсії.

— Тітка Клава померла, — повторила роздратовано мама, не помітивши на обличчі у сина скорботної міни, яку треба «зодягати» в таких випадках. — І залишила тобі спадок!

— Квартиру! — додав батько. — Треба буде оформити всі документи на неї, продати її і купити тут, поряд з нами. У нас квартири дешевші, за її квартиру можна, напевно, трикімнатну знайти!

— Ви що, з глузду з’їхали? — вибухнув тоді Олег. — Продавати квартиру в Києві, щоб купити в Чернігові? Та ніколи в житті! Якщо це моя квартира — я в ній житиму!

Так Бісмарк став киянином і ще жодного разу про це не пошкодував. Правда, з батьками стосунки охолонули. Телефонували вони йому тільки у свята і починали розмову завжди з докорів і звинувачень. «Тобі на нас наплювати!» — ця фраза, сказана мамою, обов’язково повинна була прозвучати на початку розмови. Потім вона його соромила через легковажне ставлення до вибору фаху. «Про тебе ж усі питають! І що я повинна розповідати? Що ти працюєш кур’єром в інтернет-крамницях? Це ж просто жах якийсь!»

— Треба їй зателефонувати і повідомити, що моя кар’єра пішла вгору, і я вже черговий електрик! — посміхнувся в думках Бісмарк, згадавши традиційні мамині закиди на свою адресу.

Зазвичай після нічної зміни Олегові досить було чотирьох-п’яти годин сну, щоб відновитися. Але цього дня азарт, спровокований нічними знахідками, підняв його з канапи вже до полудня. Він розстелив на письмовому столі газету, виклав на неї трофеї, дістав набір звичних інструментів, якими користувався для очищення знайдених у землі медалей, монет та іншого дріб’язку. Набір складався зі стоматологічних штопферів і кюреток, а ще обов’язкових для останньої стадії очищення щіточок з дротяною щетиною різної жорсткості. Налиплі глину й землю очищати з заліза Другої світової війни треба було не без зусиль, але відносно легко. Тут же він мав справу з налипом давнішим, багатовіковим, тому й перстень узяв пальцями з особливою обережністю, і штопфер вибрав міцніший — таким можна кінські зуби розсувати. Став продряпувати штопфером дірку, в яку колись входив палець власника персня. Скам’яніла глина не піддавалася, але вістря інструмента все ж таки залишало на ній сліди. Відклавши сталевий «олівець» штопфера набік, Олег підсунув до себе стоматологічний електробур. Ввімкнув, підніс його голівку до персня, немов до зуба. Легке дзижчання бура змінилося на напружене, важке. Кілька разів притиснувши бур до глини, Бісмарк підніс перстень до очей і увімкнув настільну лампу. Слід від бура йому не сподобався. Якщо глина дійсно закам’яніла, то боротися з нею доведеться врешті-решт не буром, а свердлом. А це для персня небезпечно. Так він може разом з каменем розколотись на дрібні шматочки.

Довгий предмет, покритий такою ж глиною, Олег вирішив поки взагалі не чіпати. Замість цього посидів з півгодини над грудкою, в якій начебто щось «ховалося». Пробував її легеньким стоматмолоточком простукати, сподіваючись випадково знайти слабке місце, в якому грудка розколеться. Але дуже скоро він узагалі засумнівався в тому, що вона може в собі щось приховувати. «Що зовні, те й усередині!» — вирішив він. Але все ж певні сумніви стосовно цієї грудки залишалися, адже була вона важчою за звичайний камінь такого ж розміру.

Стомившись від марних спроб побачити знахідки в первісному вигляді, Олег ліг на канапу і задрімав. Йому навіть щось снилося, але тут тишу зруйнував дзенькіт мобілки.

— Привіт! — продзвенів Адіків юнацький голос. — Я втомився чекати!

— А, вибач, я прийшов і відразу заснув! — почав виправдовуватися Бісмарк.

— Мені б твої нерви. Ну раз я вже тебе розбудив, то розповідай. Що знайшов?

— Що знайшов? — перепитав Бісмарк, гарячково думаючи: про що Адіку розповідати, а про що краще не треба. — Та знайшов дещо, але не таке, що аж ах. Тому й не дзвонив.