Андрій Курков - Ключі Марії

— Цю землю за тисячу років уже стільки разів колупали і перевертали! — подумав, помітивши матовий блиск, мабуть, пляшкового скла.

Губи самі саркастично скривилися. Але він знову копнув лопаткою і землю з нового шару висипав окремо від купи. Розворушив її пальцями. Серед звичних камінчиків і сипкого сухого ґрунту раптом пальці відчули щось інше, щось незвично округле і холодне. Бісмарк, підсвічуючи ліхтариком, нахилився до землі. Провів долонею по викопаній землі, немов розмазуючи її по траві, і тут долонею ще раз відчув укол металевого холоду. Пальці піднесли до очей грудку глини розміром з волоський горіх. Один бік цього «волоського горіха» блиснув золотом. Олег втупився захоплено в обідок і край сиґнета. Спробував очистити знахідку від глини, але глина немов закам’яніла. Пальцями звільнити від неї перстень Бісмарку не вдалося. І він опустив його в кишеню куртки. В голові зародилася збуджена надія на успіх. У руках з’явилася сила. Він взявся за розкопки ретельніше, підсвічуючи собі безперервно ліхтариком мобільника. Незабаром у його руках опинилися тонкі фаланги пальців. У розсип. Злякавшись, що він пошкодив скелет, Бісмарк відклав лопатку і став скородити верхній шар зігнутими пальцями, наче граблями. Дуже швидко зрозумів, що скелет був пошкоджений раніше, тобто цю могилу вже, вочевидь, розкопували. Чому ж не знайшли перстень? Напевно тому, що робили це потайки і похапцем. Як і він зараз. А це своєю чергою означало, що Бісмарк міг знайти ще що-небудь цікаве.

Годинник показував початок четвертої. Лопата лежала на траві. Далі чорний археолог працював руками, але передусім пальцями. З поваги до смерті Бісмарк складав кісточки в окрему купку. Тут уже були й потрощені ребра, і хребці, і частина кістки тазу. Бісмарк виразно розумів, що викопує те, що вже було щонайменше раз викопане. Можливо, що спочатку все це були підняли з більшої глибини. Але чому усе це знову скинули до ями і прикопали? Чому не знайшли персня?

— Цікаво, що вони тоді знайшли? — продовжував думати він про своїх попередників. — Може, щось велике, цінніше? Меч або щит? І тому не було у них стимулу шукати дрібніші артефакти?

Миттєва заздрість до невідомих попередників прийшла несподівано, але дуже швидко покинула його думки. Бо пальці знову на щось наштовхнулися. Двома руками Бісмарк узявся поглиблювати ґрунт навколо знайденого предмета, схожого на руків’я меча, вертикально загнаного в землю. Він знову спробував потягнути знахідку на себе, але вона чинила опір. Тягнути сильніше Бісмарк не хотів, знаючи, якою крихкою буває сталь, що пролежала в землі сотні років. Він акуратно розширив лопаткою зону розкопки навколо знахідки. І знову відклав лопатку і продовжив руками. Знову спробував похитнути руків’я. Здалося, що зрушилось. Обережно Бісмарк витягнув із землі чорний довгий предмет, який міг виявитися і простою гілкою, і верхньою частиною якоїсь ритуальної патериці. Спробував очистити його від землі і глини, але й тут Бісмарка чекала невдача. Відклавши знахідку на траву, він продовжив скородити дно ями руками, додаючи до купки кісток покійника усе нові й нові. Не минуло й п’яти хвилин, як до рук Бісмарка потрапила підозріло важка грудка глини, що, вочевидь, приховувала в собі щось цікаве.

А годинник показував за чверть п’яту. Небо починало ясніти. Ледь-ледь, але все ж помітно для людини, що не спала всю ніч.

Грудка опустилася в кишеню до персня. Викопані кістки Олег акуратно опустив у куток ями, потім вже доволі поспішно зсипав ґрунт назад і накрив потривожену могилу квадратами дерну з підсохлою травою.

Спочатку йому здалося, що будь-який турист, який піде алеєю до собору, зверне на це місце увагу, помітить, що тут копали. І до закінчення своєї зміни Бісмарк жив з оцим страхом. Проте, вже здавши зміну о восьмій ранку, він навмисне пройшовся до зачинених головних воріт і уважно подивився звідти на місце своїх нічних розкопок. При яскравому ранковому світлі визначити, де викопували яму, він не зміг. І, заспокоївшись, рушив до бічного службового входу, поправляючи торбину, що висіла на плечі і ховала в собі його нічні знахідки.

«Тепер наші завалили рів хмизом та очеретом, потім перетягнули через рів три вежі і поставили їх біля самих стін. Лучники, ховаючись за заборолами, сіяли смерть в рядах сарацинів. На Оливній горі було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з різних місць. Опівдні в п’ятницю 15-го вежа, на якій перебував Готфрід, вистрілюючи з арбалета одну за одною стріли, нарешті наблизилася впритул до стіни. Франки перекинули на край муру містки, і два лицарі-брати першими сплигнули на неї, за ними зіскочив Готфрід. Всі троє потім присягалися, що своїми очима бачили, як поряд з ними б’ється покійний єпископ Адемар. Він знову створив диво, бо підказав нашим, як відчинити зсередини Дамаські ворота, в які миттю увірвався Танкред зі своїми нормандцями і кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побігли й ми, рубаючи ворога без жалю і слабини.