Андрій Курков - Ключі Марії

Знову стало хилити на сон, але тут у голові виникло питання: а де спати? На чому? Зараз Коля приведе додому Ріну. Її треба буде покласти на канапу. Теоретично Олег може теж влягтися на свою половину канапи під іншу ковдру. Але тоді де ляже «брат» Коля? А до речі, де він спав?

Бісмарк повернувся до кімнати. Ковдра, якою він накривався до від’їзду, згорнутою лежала на підлозі. Мабуть, Коля її використовував замість матраца.

— От херня! — подумав Бісмарк.

У коридорі грюкнули двері. «Брат» Коля повернувся сам.

— Я не знаю, де її шукати, — він знизавши плечима. — Обійшов найближчі двори. Ресторани вже зачинилися...

— «Арома-кава» на ЯрВалу працює всю ніч, — повчальним тоном повідомив йому Олег. — На Золотих воротах теж.

— Ну, а що вона буде робити в каварні, де не наливають? — слушно зауважив Коля.

Він роззувся і пішов до кімнати ходою господаря. Сів діловито за стіл, зрушив комп’ютерну мишку праворуч і обидва монітори, що стояли перед ним, засвітилися. І на небесно-блакитному тлі на обох моніторах з’явився знайомий Бісмаркові символ. Достоту такий, який був на печатці його персня і на руків’ї кинджала, що успішно побував у Греції і зіграв страшну, ще повністю не усвідомлену самим Олегом, роль в Адіковій долі.

— Звідки це у тебе? — вирвалося у Бісмарка.

— Що? — Обернувся Коля.

Після кивка Олега, він повернув погляд на монітори.

— Так пожартував хтось, нешкідливий вірус-заставка. Я намагався його прибрати, не прибирається. Антивіруси його не бачать.

— І давно він з’явився?

— Місяців п’ять тому.

Бісмарк задумався.

— До того, як ти познайомився з Ріною чи після? — Запитав через хвилину.

— Наче після! — Коля замислився. — Так, одразу після того, як познайомились.

Олег кивнув. Йому здалося, ніби він починає щось розуміти.

— А це справді тільки заставка?

— Ну, а що це може бути? Як софт — воно при скануванні не ловиться. Навіть як файл не ловиться.

— Тобто, цю штуку придумав реально крутий хакер? — На Олегових губах з’явилася саркастична посмішка.

Коля її помітив і взяв на свій карб.

— Ну я ж не хакер! Я просто айтішник! І, до речі, не з останніх!

— А ти по ній клацав?

— А навіщо? — «Брат» Коля знизав плечима. — Хто ж клацає просто по заставці?

— Що, і не пробував?

Коля навів мишкою курсор на коня з лицарями. Раз клацнув — клацання пролунало в тиші кімнати знущально, адже на моніторі нічого не сталося.

— А якщо двічі?

Коля клацнув двічі і, обернувшись, глянув на Бісмарка, як на ідіота.

— А тричі?

Пролунало потрійне клацання. Коля продовжував іронічно витріщатися в очі Олегові. А Олег дивився на монітори, з яких зник знайомий символ, і замість нього з’явилася в двох примірниках горизонтальна світла плашка, що повільно заповнювалась смарагдовим кольором.

— Щось вантажиться, — кивнув на монітори Бісмарк.

— Ні фіга собі! — злякався Коля. — Цього не може бути! У мене ж супер-фільтр!

Він кілька разів ударив пальцями по клавішах. Пошукав на екрані курсор мишки. Потім просто відкинувся на спинку стільця. Завмер.

— Це просто піпець якийсь! Не реагує! — Сказав похмуро, як на похороні.

— Добре, піду сам пошукаю Ріну, — діловитим тоном повідомив Олег. — А ти спробуй зі своїм залізом розібратися!

Тато і мама не надто пручалися, коли Олесь сповістив, що мусять тікати. Дорогою він обіцяв їм усе пояснити, а тим часом хутенько пакував усе своє невибагливе майно. В професора теж того добра було небагато, лише мама, яка привезла з села купу смаколиків, ніяк не могла визначитися, що брати, а чого не варто.

Вночі через ту збиранину вони мало що спали, а вранці вийшли тихенько з будинку. Зсередини браму можна було відчинити без допомоги сторожа, Олесь намагався не робити галасу. Нехай думає, що вони вдома.

Вулиці були порожні, ніхто за будинком не стежив, у калюжах купалися горобці й голосно цвірінькали. Вони сіли до трамваю і поїхали на Варшавське передмістя. За їхньою новою адресою виявився невеличкий будиночок, оточений садом. Коли вони відчинили фіртку і увійшли на подвір’я, назустріч їм вибіг маленький песик і весело задзявкав. У вікні мигнула фіранка, а за хвилю їх зустріла старша пані. Олесь назвався, вона кивнула і повела за собою до хати.

— Можете розташуватися у цім покою, — вказала вона на вітальню. — Тут маєте канапу, відпочивайте. Для пана професора є стіл. Сніданок за пів години.